Національні меншини і колективна пам’ять титульних націй: дилеми (не)забуття

30-31 березня 2017 року в Рівному відбулася ІV Всеукраїнська науково-практична конференція “Національні меншини і колективна пам’ять титульних націй: дилеми (не)забуття”.

mnem1

У конференції взяли участь історики/ні з11 регіонів України. Дебати точилися навколо таких основних тем: національна ідентичність і колективна пам’ять: механізми (не)взаємодії «Ми» – «Вони»; національні спільноти і національні літератури: простір для діалогу і взаємопізнання; національні меншини vs титульна нація: локальні проекції інтергрупових комунікацій; пам’ять про Іншого у ракурсі сучасних медійних технологій. 

Найбільшу цікавість викликали дискусії про політику декомунізації в Україні та конфлікт на Донбасі і навколо анексії Криму. С. Римаренко у своїй доповіді зазначив, що оптимальним виходом із конфлікту для України було б його «заморожування». Адже всі проекти повернення Криму, пропоновані офіційним Києвом, є утопією. Україна не має достатньо ресурсів для того, щоб на рівних протистояти Росії. Відсутні й оптимальні стратегії виходу з конфлікту на Донбасі. Такі тези викликали жваве обговорення серед учасників конференції, чимало з яких не хотіли (не бажали) погодитися з тим, що політична криза на Сході України перейшла у довготривалу і перманентну фазу. Однак якихось альтернативних оптимальних шляхів виходу з конфлікту нікому запропонувати так і не вдалося. Одна з цікавих думок, яка прозвучала, - проведення виборів у непідконтрольних Україні територіях та їх реінтеграція на умовах широкої автономії.

Надалі жваві дискусії відбувалися навколо декомунізаційних процесів в Україні та місця в них національних меншин. М. Гон зазначив, що правдива декомунізація мала б означати повернення етнічних меншин до колективної пам’яті українців, що відповідало б духу громадянської моделі нації. Однак ми наочно можемо спостерігати, що поки що цього не відбувається. Більшість перейменувань, здійснених у рамках цього процесу, відповідають візії етноцентризму (нові символічні маркери на рівні назв вулиць присвячено майже виключно етнічним українцям, як і більшість дискусій у рамках декомунізаційного процесу).

П. Долганов озвучив тезу про те, що декомунізація у Центрально-Східній Європі в 1990-х рр. відбувалася в дусі правосуддя перехідного періоду. Його символічним компонентом було відновлення історичної справедливості не лише для титульних націй, але й для етнічних меншин. Ще одним аспектом цього процесу (який часто ігнорується «декомунізаторами») мало б стати рефлексивне переосмислення тоталітарного спадку, а не бездумне заперечення всього, що стосується радянської доби. На прикладі м. Рівне доповідач продемонстрував, що прощання з імперією у цьому випадку декомунізації відбулося у кращих традиціях постколоніального дискурсу стирання її слідів із пам’яттєвого простору міста без імперативу до переосмислення. У символічному сенсі такі результати декомунізації можна означити діалектичним законом «заперечення заперечення»: рівненська декомунізація стала запереченням всього, що стосується радянського спадку, і мовчазним запереченням того поліетнічного минулого, що було заперечене радянською політикою пам’яті. А декомунізація, оперта на заперечення, не здатна «звільнити» від привидів минулого.

Завершальним етапом пленарних засідань стали доповіді, присвячені долі окремих етнічних меншин. Біженка з Криму Є. Горюнова у своїй доповіді сфокусувала увагу на спробах кримських татар відзначати свої національні свята та вшановувати пам’ять жертв депортації 1944 р. і репресивних діях російської влади у відповідь. Одна з публічних речниць кримськотатарського народу в Україні – Г. Бекірова – висвітлила основні проекти, які присвячено вивченню депортації кримськотатарського народу 1944 р. за сучасних умов.

Не менш актуальну проблематику в контексті місця етнічних меншин у сучасній українській політиці пам’яті підняла Н. Зіневич. Її доповідь було присвячено проблемі реанімації у сучасному публічному дискурсі пам’яті про одну з найбільш маргіналізованих меншин в Україні – ромів. Доповідь М. Тяглого стосувалася проекту «Захистимо пам’ять», у рамках якого українські громадські організації за підтримки Німецького федерального уряду встановлюють меморіальні знаки жертвам Голокосту на території Західної України. Доповідач підкреслив, що більшість подібних ініціатив підтримуються закордонними донорськими організаціями. Українська ж влада лише обмежується наданням необхідних дозвільних документів.

Ви можете завантажити повну програму конференції, а також прослухати аудіозапис дискусій

Конференцію було організовано Центром студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка»

Про минулорічну конференцію "Мнемоніки" "Політика вшанування пам'яті жертв геноцидів та масових убивств" можна прочитати тут. 

Контакти

  Україна, 01034, м. Київ, вул. Рейтарська, 29-Б

+380 44 279-58-57, +380 44 272-12-02

ukraine@rosalux.org

  rosalux.ukraine

©2018 Rosa Luxemburg Stiftung в Україні. Всі права захищено.

Search