На ділі саме робітни_ці, виходячи на роботу, ризикують заразитися самі й заразити своїх літніх чи хворих родичів
Переклад з англійської Сергія Одарича
У своєму екстреному телезверненні до народу в середу 18 березня 2020 р. канцлерка Німеччини Ангела Меркель заявила: «пандемія показує, наскільки ми вразливі, наскільки залежні від свідомої поведінки інших людей, а отже й від того, як захистимо себе через спільні дії та взаємопідтримку». За це Меркель похвалили навіть ліві, найперше за її спокійний, виважений, ліберальний та науково обґрунтований підхід до кризи, на відміну від усіх цих трампів, болсонар та інших джонсонів.
Багато людей також розчулив заклик Меркель до міжкласової жертовності. Зрештою, чи не зачіпає криза всіх без винятку, незалежно від статусу та багатства? І що, як не криза, об'єднує людей, коли національні лідери говорять мовою солідарності? Чи не призвела криза до ситуації, коли раптом партії та ідеології виявилися неактуальними?
Утім, все, як завжди, а групи ризику під час кризи помітно відрізняються за класовим походженням, як це вже було, наприклад, під час смертельної епідемії іспанки в 1918–1919 рр. Сьогодні новий феномен «лікарів-консьєржів» найбільш очевидно й наочно демонструє, як по-різному соціальна нерівність впливає на класи капіталістів та робітників в умовах епідемічної кризи. Йдеться про медиків, які надають приватні послуги лише заможним клієнтам, котрі платять за цілодобовий сервіс. На тлі епідемії багатії проходять тестування на вірус, навіть якщо не мають симптомів, скуповують кисневі концентратори, дихальні апарати тощо, тоді як робітни_ці з симптомами Covid-19 намагаються потрапити в чергу на тести й оплатити рахунки. Саме масове тестування населення на коронавірус було визнано одним із ключових факторів, чому країнам Східної Азії вдалося вирівняти стрімко зростаючу криву нових захворювань.
В умовах, коли всі змушені обирати втечу, а не боротьбу, найбагатші капіталісти володіють ресурсами, яких в інших просто немає. Тож капіталісти користуються своїми можливостями. Кількість приватних авіаперельотів зросла вдесятеро. Мільярдери на кшталт магната з Кремнієвої долини Пітера Тіля, якому належить маєток на понад 190 га у Новій Зеландії, тікають до своїх заміських будинків на території рідної країни або до заморських таємних сховків, де самоізоляція буде відчуватися зовсім інакше в порівнянні з тим, як її переживає робітничий клас.
Непрямі впливи класової та соціальної нерівності на людей та їхнє здоров'я стають дедалі гострішими. Щоб стримати поширення Covid-19, уряди країн Заходу зупинили суспільне життя: були відмінені спортивні змагання, концерти, вистави, а згодом зупинили роботу університети, школи та дитячі садочки. І все це з метою обмеження соціальних контактів, через які поширюється коронавірус. Універсальною метою було проголошено «згладити криву» інфікувань.
Однак західні держави значною мірою не змогли забезпечити умов для виконання цих програм. У багатьох країнах, за винятком хіба Данії та Швеції, «соціальне дистанціювання» було відчутно індивідуалізованим, принаймні спочатку. Ба, навіть у Данії та Швеції спосіб, в який держава взялася забезпечувати умови роботи з дому, відверто спрямований на захист інтересів капіталу. У Данії держава рекомендує компаніям виплачувати лише 25% лікарняних в обмін на відмову робітника від п'яти повних днів відпустки. Це означає, що роботодавець переживе кризу з нульовими втратами, якщо невихід працівника на роботу не перевищує 20 робочих днів, тоді як працівники, по суті, самі собі виплатять лікарняні за рахунок податків. У Швеції уряд прийняв законодавчий пакет підтримки економіки на суму 300 млрд крон (що становить 6% ВВП країни), який включає покриття державою всіх лікарняних, які зазвичай сплачуються роботодавцями.
У Німеччині через страх настання нової великої рецесії призупинення публічних заходів і громадського життя не передбачало блокування масової зайнятості на виробництві та в інших галузях економіки, безпосередньо не пов'язаних зі збереженням продовольчої безпеки. Наприклад, міністр охорони здоров'я Єнс Шпан (Християнсько-демократичний союз) заявив, що відмовитися від спортивних змагань та театральних вистав було легше, ніж від повсякденної роботи. Спочатку його уряд просто порадив працівникам переходити в режим дистанційної роботи («кожен може і мусить допомогти сповільнити поширення коронавірусу»), хоча для переважної більшості робітничого класу це не є можливим, а промисловість великих міст все ще потребує діючої армії пролетаріату, який користується громадським транспортом, де тиснява сприяє поширенню інфекції.
Навіть після того, як 22 березня 2020 р. уряд Німеччини посилив жорсткі заходи проти поширення інфекції й заборонив будь-які публічні зібрання групами з понад двох людей (це надало нового звучання приказці «Де двоє – там компанія, а де троє – натовп»), роботу навіть на несуттєвих підприємствах зупинено не було.
Однак, зіткнувшись із розірванням міжнародних ланцюгів постачання, новою рецесією та повною зупинкою автомобільної промисловості, уряд широкої коаліції ФРН, що складається з християнських демократів та соціал-демократів, рішуче ініціював виплати («Kurzarbeitergeld») в розмірі 60% від попереднього доходу, а для батьків з дітьми – 67% для підтримки в умовах скорочення робочого часу, збереження робочих місць та запобігання масовим звільненням. Цю політикуу вже було успішно застосовано під час попередньої глобальної фінансової кризи 2007 р. Схожі програми було тоді впроваджено також у Данії та Швеції.
У 2009-2010 рр. успіх цих програм виявивсяу тому, що німецьким виробникам не довелося скорочувати робочі місця, вони спромоглися просто поновити виробництво й знову захопити свою частку на ринках під час економічного пожвавлення. Попри це Об’єднання німецьких профспілок DGB сьогодні правильно критикує ситуацію, акцентуючи увагу на тому, що цих заходів недостатньо для працівни_ць у секторах з низькою заробітною платою, які найбільше постраждають від наслідків коронавірусної кризи.
Тим більше, що у велетенському секторі німецької економіки з низькими зарплатами, в якому працює кожна четверта наймана працівни_ця, 60% вочевидь недостатньо для харчування і оплати рахунків. Тому DGB разом з профспілкою сфери послуг Ver.di наполягають на збільшенні виплат до 90% від доепідемічного рівня доходів.
Прекаризовані ж працівники, серед яких самозайняті, фрілансер_ки, а також власни_ці дрібних крамниць, не захищені цими заходами, оскільки не підпадають під дію хоча б якогось колективного договору. Епідемія коронавірусу та наслідки карантину вплинули на них особливо відчутно. Лише деякі країни, такі як Швеція, охоплюють самозайнятих соціальними програмами, забезпечуючи їм 14 днів лікарняних. У Норвегії, Іспанії та Італії зараз існує виплата в розмірі €600 для всіх самозайнятих та фрілансер_ок, які підпадають під дію так званого податкового кодексу «Partita IVA».
У ще гіршому становищі опинились люди, зайняті в так званій «гігономіці». В Італії працівни_ці цифрової сфери залишилися практично ні з чим, а на додачу до них ще 2 млн робітни_ць, які працювали покоївками, нянями та доглядали за людьми літнього віку (9 із 10 з них – жінки, а близько 7 з 10 – іммігрант_ки). Тепер вони виявилися не по кишені своїм роботодавцям, які самоізолювалися на карантин у приватних помешканнях. Взагалі найбільше в цій ситуації постраждали бідні, адже їхні й без того мінімальні заощадження були дуже швидко витрачені, а соціальні та благодійні ініціативи харчування для нужденних, на кшталт німецької Tafel, зачинилися, що негайно створило загрозу продовольчій безпеці для великих груп населення. У відповідь на це члени німецької партії «Ліва» (Die Linke) з покоління Другої світової почали створювати дешеві супові кухні, що нагадує ініціативи робітничого класу міжвоєнної доби. Невже ми є свідками повернення робітничих рад, які самотужки організовують соціальну інфраструктуру там, де держава на це не спроможна?
В інших країнах Заходу ситуація навіть гірша, ніж у Центральній Європі. У Сполучених Штатах найбільші роботодавці відмовилися закривати свої підприємства та забезпечувати робітни_ць лікарняними. Там структурна обмеженість капіталізму, базованого на безперебійній циркуляції накопиченого капіталу, накладається на жахливі наслідки для працівни_ць, загрожених потенційними виселеннями з домівок та голодом. Як слушно зазначив Марк Берґфельд, «проблема в тому, що культура “презентеїзму” (1) перекладає тягар прийняття рішення на працівни_ць, а це часто означає, що вони вийдуть на роботу, коли мали б залишатися вдома».
Найбільшими американськими компаніями, що «ставлять прибуток вище за громадське здоров'я», є McDonald’s (517 000 робітни_ць), Walmart (347 000), Kroger (189 000), Subway (180 000), Burger King (165 000), Pizza Hut (156 000), Target (151 000), Marriott (139 000), Wendy’s (133 000), Taco Bell (124 000), Dollar General (109 000), Applebee’s (99 000) і Dunkin' Donuts (97 000). Все це відбувається в той час, коли, згідно зі звітом Федеральної резервної системи США від травня 2019 р. «Про економічне благополуччя домогосподарств у 2018 р.», 40% американ_ок не здатні здійснити незаплановані одноразові витрати на суму $400, не позичивши для цього грошей; інакше кажучи, близько половини населення цієї країни від бездомності відділяє сума, що дорівнює одній зарплаті.
Відомо, що коли працівни_ці Starbucks благали своїх корпоративних босів позачиняти заклади мережі, адміністрація Дональда Трампа спочатку оголосила лише про одну програму надання допомоги робітничому класу – адресну розсилку найманим працівни_цям державних чеків на $2000 максимум. Звичайно, такі заходи пов'язані з планами Трампа на переобрання. З очевидних причин адресні готівкові виплати від імені уряду є популярним способом роботи з виборцями (схожої стратегії дотримувався ще Джордж В. Буш).
17 березня 2020 р. міністр фінансів США Стівен Мнучін оголосив, що перші чеки «на суму не менше $1000» буде відправлено до кінця квітня поточного року, а наступна «розсилка» відбудеться в травні. Важливо розуміти, що така сума не дозволить працівни_цям залишити роботу і перебувати вдома, сплачуючи при цьому рахунки. Ніщо, крім оплати лікарняних, мораторію на виплату оренди, комунальних платежів, іпотеки, боргів студентів та відтермінування погашення боргів по кредитних картках (яке досі законодавчо закріпила тільки Франція), не здатне створити умови для виживання робітничого класу в цій кризі. Саме з огляду на ці обставини колишній кандидат у президенти США Берні Сандерс закликав щомісяця виплачувати $2000 кожному американському домогосподарству, аби люди змогли залишатися вдома й запобігти мільйонам смертей від пандемії у США.
Тим часом американські мільярдери знахабніли настільки, що закликали зупинити навіть обмежені програми охорони громадського здоров’я, ініційовані адміністрацією Трампа, аби змусити працівни_ць повернутися до роботи попри епідемічну небезпеку. Ще один колишній кандидат у президенти США від Демократичної партії і мультимільярдер Майкл Блумберґ просто звільнив своїх працівни_ць, попередньо повідомивши, що їм загрожує коронавірус, і кинув їх напризволяще з медичною страховкою лише до кінця місяця.
Правду кажучи, лицемірство американського політичного класу в його двопартійному вимірі проявилося під час кризи в усій красі. Ідея надсилання чеків всім робітни_цям США була популярною серед керівництва Демократичної партії, але Ненсі Пелосі зробила все, щоб поховати її на користь медичних тестів. Трохи згодом таку політику підтримав лідер сенатської меншості, демократ від штату Нью-Йорк Чак Шумер. Сьогодні пропозицію чекової підтримки активно форсує президент Трамп, і коли в листопаді настане день виборів, він зможе сказати, що відстоював інтереси американських робітни_ць, а демократи йому заважали. Хоча сам він здійснив найжорсткіші атаки на робітничий клас, скорочуючи соціальні програми і зрізаючи велетенські надходження в бюджети штатів, зменшуючи корпоративні податки, граничні ставки податку на капітал та оподаткування супербагатіїв.
У сусідній Канаді нічим не кращим виявився правий уряд провінції Онтаріо. Там замість сплачувати лікарняні всім працівни_цям, які цього потребують, їм «дозволили» не брати медичну довідку для виходу в безоплатну відпустку. У Великобританії уряду торі знадобилося багато часу, аби збільшити заробітну плату всім працівни_цям у самоізоляції, навіть якщо вони не інфіковані коронавірусом. Зважаючи на те, що підтримка від уряду становила всього £94 на тиждень, по суті це означало, що людям доведеться продовжувати працювати, доки не буде встановлено карантин. Лише коли стало зрозуміло, наскільки серйозна криза в галузі охорони здоров'я, британський уряд змінив свій курс: канцлер скарбниці (міністр фінансів) Ріші Сунак оголосив прийняття плану заходів, згідно з яким всі працівни_ці, які не можуть працювати під час коронавірусної кризи, отримуватимуть до £2500 на місяць.
Загалом всі ці дії, а точніше часткова бездіяльність правлячих класів в умовах кризи, зробили глобальний робітничий клас надзвичайно вразливим. Сьогодні чітко зрозуміло, що головний удар приймуть на себе не банкіри, не менеджери хедж-фондів чи корпоративні юристи, всі ці «надто важливі, щоби збанкрутувати». Швидше за все непереливки буде якраз працівни_цям фермерських господарств, касир_кам супермаркетів, двірнич_кам, лікар_кам, медсестрам, няням та кур'єр_кам – тим, хто з останніх сил намагається забезпечити продовольчу безпеку та функціонування системи охорони здоров'я. І якщо правлячі еліти нині риторично вказують на «системну актуальність» робітничого класу, то зовсім незрозуміло, чи перетвориться таке поважне «визнання» на матеріальну винагороду.
Особливо це стосується працівни_ць супермаркетів, які несуть на собі найбільший тягар колективного психічного стресу, викликаного навалою коронавірусу, коли на їхніх очах покупці конфліктують за локшину, рис і туалетний папір, не розуміючи, що не слід змітати все з полиць. А разом з ними й парамеди_чок, стюард_ес і поліцейських, перукар_ок, виховательок та покоївок, двірнич_ок і багатьох працівни_ць на виробництвах. Представни_ці саме цих сегментів робітничого класу, серед членів родин яких часто присутні хворі люди літнього віку, і є найбільш уразливими до коронавірусу. Особливо з огляду на те, як на них впливає перебіг хвороби, та/або їхню близькість до інших людей в ході виконання робочих обов’язків.
Відсутність гарантованих лікарняних та мораторію на регулярні платежі змушують великі групи робітни_ць, які не можуть працювати з дому, щодня виходити на роботу, аби залишатися на плаву. Зазвичай це означає, що за таких умов«вирівнювання кривої» епідемії залишається ілюзією. Це загрожує робітничому класу смертями, адже саме робітни_ці першими стикаються з небезпекою інфікування коронавірусом. Фрідріх Енґельс у відомій праці «Про житлове питання» свого часу написав про епідемії: «Панівний клас капіталістів не може безкарно робити собі приємне і прирікати робітничий клас на епідемічні захворювання; наслідки обертаються проти самих капіталістів, й ангел смерті лютує серед них так само нещадно, як і серед робітників».
В умовах сьогодення це справджується в теорії, але не на практиці. Бо на ділі саме робітни_ці, виходячи на роботу, ризикують заразитися самі й заразити своїх літніх чи хворих родичів. Саме у робітни_ць здебільшого немає ні великих будинків із садами, ні достатньо коштів, аби полишити їх і перечекати епідемію на майже знелюднілих і практично не уражених туристичних курортах. Якраз робітни_цям постійно загрожують хронічний стрес, подружні конфлікти та сімейне насильство, про що повідомляється як про жахливі побічні ефекти карантину по-італійськи. Це наймані працівни_ці змушені ходити на роботу, поки їхні діти, позбавлені дитячих садочків та шкіл, часто залишаються під наглядом старших родичів пенсійного віку. І саме робітни_ці змушені здійснювати нелегкий вибір між не працювати і втратити житло чи йти на роботу й ризикувати вбити своїх старших родичів інфекцією, яку вони можуть принести додому самі або заразити їх через дітей.
Цей текст є частиною статті "Біо-економічна пандемія і західні робітничі класи".
Її повну версію англійською мовою можна прочитати тут.
(1) Презентеїзм – поведінка найманих працівни_ць, які, зокрема, в часи високого безробіття, залишаються на робочому місці довше, ніж передбачено умовами договору, або працюють хворими. – Прим. ред.