Україна на десятиліття «загубила» пам’ять про жертв двох геноцидів, що розгорталися на її теренах – Голокосту і геноциду ромів.
Починаючи з 1990-х рр. в Україні формується націоналістичний канон героїки (звеличування боротьби українського націоналістичного підпілля у період Другої світової війни). Він набуває значної популярності серед мешканців Західної і, частково, Центральної України. Це бачення Другої світової війни з 1990-х рр. кинуло виклик іншій, радянській міфологемі «Великої Вітчизняної війни». Водночас обидві візії були дуже схожими. Вони підкреслювали героїчну боротьбу (лишень різних героїв), не надавали належної уваги пам’яті про жертв, претендували на абсолютну істину в інтерпретації війни. Через це Україна на десятиліття «загубила» пам’ять про жертв двох геноцидів, що розгорталися на її теренах – Голокосту і геноциду ромів. Розглянемо детальніше, як нацистська окупаційна влада організувала ці злочини проти людяності.
Початок Другої світової війни в Україні
Експансіоністські плани Гітлера позначилися на сучасних українських землях ще у 1938 р. У результаті підписання Мюнхенської угоди та подальшого розчленування Чехословаччини на території сучасної Закарпатської області (входила до складу Чехословаччини) спочатку проголосили автономну Карпатську Україну, яку зрештою загарбала союзниця Третього Райху Угорщина.
Друга світова війна розпочалася для мешканців України 1 вересня 1939 р. Жителі Західної України, що у міжвоєнний період входила до складу Польщі, зустріли її в лавах армії цієї держави.
17 вересня 1939 р., згідно з таємним протоколом до пакту Молотова–Ріббентропа, Західну Україну зайняла радянська армія. Новий режим проголосив «возз’єднання» західноукраїнських територій з УРСР. У 1940 р. Сталін пред’явив ультиматум сусідній Румунії та приєднав до Радянської України території Північної Буковини, що у міжвоєнний період входили до складу Румунії.
Перед початком німецько-радянської війни 1941 р. об’єднані у складі УРСР території вражали своєю багатоетнічною мозаїкою. Більшість населення складали українці. Іншими великими етнічними групами були росіяни, поляки та євреї. Тут також мешкало чимало ромів, німців, чехів, білорусів, греків, болгар, румун, кримських татар тощо. За оцінками істориків, під час нацистської окупації загинули майже половина українських ромів (понад 20 тис. людей) та близько 2/3 євреїв (близько 1 млн. 600 тис. людей) .
У 1941–1945 рр. території України були окуповані нацистською Німеччиною та її союзниками. Найбільша окупаційна зона називалася райхскомісаріат «Україна» із центром у м. Рівне. Східні області України на тривалий час опинилися у прифронтовій зоні під управлінням німецької воєнної адміністрації. Захоплену у 1940 р. Північну Буковину та Південну Бессарабію Гітлер повернув союзній Румунії. Східну Галичину нацистська Німеччина включила окремим дистриктом «Галичина» до складу Генерал-Губернаторства. Закарпаття залишалося у складі гітлерівської союзниці Угорщини аж до звільнення радянськими військами у 1944 р.
Початок німецько-радянської війни і нацистські злочини
Голокост: проблеми евакуації
22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано для радянських лідерів атакувала СРСР. Перед євреями України постало питання: залишитися чи евакуюватися. Як потім виявиться, це було дійсно питання життя і смерті. Евакуйовані складатимуть більшість євреїв України, які пережили Голокост.
Найменше євреїв евакуювалися із Західної України. Чи не найважливіша причина полягала в близькості до кордону. Несподіваний напад не залишив часу на евакуацію. Ситуація ускладнювалася безладним відступом радянських військ. У хаосі місцевому населенню не забезпечили належної кількості транспорту, тож люди рятувалися, як могли.
Крім того, багато євреїв свідомо відмовлялися виїжджати. Вони пам’ятали німецьку окупацію у часи Першої світової війни й не вірили, що німці можуть вчинити щось погане. Декого від втечі «утримували» нажите майно та соціальний статус. Не так просто було залишити все, що люди здобували протягом життя. Побутувала надія, що «якось обійдеться».
Зрештою 95% (подекуди навіть 99,9%) євреїв, що залишилися на окупованих територіях, не вижили. Драма українського єврейства розгорталася в кілька етапів.
Погромницькі акції літа 1941 р.
Перший жах, з яким довелося зіткнутися євреям, – погроми літа 1941 р. Більшість із них відбулися на теренах Західної України відразу після приходу німецьких військ. Загальна чисельність жертв погромів варіюється від кількох тисяч до десятків тисяч людей.
Погроми чинило місцеве населення під прикриттям новоприбулих загарбників. Одним із вагомих чинників, які сприяли погромам, стали масові страти політичних в’язнів, у т.ч. українських націоналістів, до яких вдалася радянська влада у ході поспішного відступу.
У багатьох містах нацисти розіграли такий сценарій: німецькі солдати разом із загонами української міліції (створювалися з ініціативи ОУН на початковому етапі війни) виявляли місця масових страт політичних в’язнів, наказували місцевим євреям витягувати тіла загиблих і ховати їх. Це відбувалося на очах у місцевого населення, якому ніби демонстрували наочний доказ злочинів «жидо-большевицької» влади.
Подекуди цієї іскри виявилося достатньо, щоб зрежисувати єврейські погроми в низці міст України. Участь у погромницьких акціях брали не лише члени українських націоналістичних формувань, але й місцеві мешканці, що не мали ідеологічних мотивів. Останні долучалися до погромів через традиційний антисемітизм (доволі поширений в українській та польській релігійних общинах) та бажання наживи. У багатьох містечках населення нападало на своїх єврейських сусідів саме з міркувань економічної вигоди.
Масовий грабіж євреїв Дубровиці (маленьке містечко на Волині) в липні 1941 р. добре запам’ятала Маня Фельдман (Manya Feldman):
Вони дали неєврейському населенню відкриту свободу йти і грабувати, хапати, красти і брати у єврейських будинках усе, що побажає їхнє серце. І вони це робили. Вони грабували. Хапали у твоєму будинку все, що потрапляло до рук. Проте німці дали команду, що ти можеш грабувати тільки до півночі. Потім це мало припинитися…[1]
Організовані розстріли євреїв
Однак погроми вочевидь не дали бажаного для нацистів ефекту. Тому вже в липні–серпні 1941 р. розпочалися перші організовані розстріли. Слідом за німецькою армією йшли айнзацгрупи (на українських територіях працювали айнзацгрупи «С» та «D»). Вони чинили розправи над місцевим населенням, зокрема, вбивали євреїв.
Влітку 1941 р. першими почали розстрілювати дорослих чоловіків, представників єврейської інтелігенції. Втрата лідерів на цьому етапі призвела до того, що згодом серед євреїв нікому було організувати опір.
В кінці липня – на початку серпня 1941 р. німецькі загони почали розстрілювати також єврейських жінок, дітей та людей старшого віку. Майже одразу стало зрозуміло, що айнзацгрупи надто малочисельні, щоб організувати вбивство мільйонів людей. Цю проблему вирішували за рахунок рекрутування місцевого населення.
Окупаційна влада сформувала загони допоміжної поліції, до якої могли вступити всі бажаючі. Очевидно, що на окупованих українських територіях переважну більшість у цих загонах складали етнічні українці. Проте серед них були і поляки, і росіяни, і фольксдойче тощо. Великими групами до загонів записувалися члени ОУН. Для них служба у допоміжній поліції була шансом отримати необхідний вишкіл та доступ до вогнепальної зброї. Саме загони допоміжні поліції та інші формування із числа місцевого населення і компенсували брак персоналу айнзацгруп. Вони не завжди безпосередньо брали участь у розстрілах, але збирали жертв, конвоювали їх до місць убивств чи депортації та охороняли периметр.
Апофеозом політики масових розстрілів в Україні став період з кінця літа до пізньої осені 1941 р. Здебільшого радянських військовополонених, місцевих жителів або самих євреїв змушували викопувати великі ями поблизу населених пунктів. Після цього євреям наказували зібратися нібито для переселення. Жертв просили взяти з собою теплі речі, цінності та їжу на кілька днів. Більшість не вірила в можливість масових розстрілів, тому слухняно приходила до оголошених пунктів збору. Потім євреїв під конвоєм айнзацгруп, німецької поліції порядку і поліції безпеки (інших армійських підрозділів, що залучалися на допомогу) та вже згаданої допоміжної поліції відводили до заздалегідь підготовлених ям, де протягом одного-двох днів розстрілювали.
Наймасштабніші розстріли відбулися у трьох містах райхскомісаріату «Україна»: Києві (у сумнозвісному урочищі Бабин Яр протягом 29–30 вересня розстріляли понад 33 тис євреїв), Кам’янці-Подільському (наприкінці серпня протягом 2–3 днів було розстріляно близько 24 тис євреїв; значна частина загиблих – це депортовані та втікачі з окупованого Угорщиною Закарпаття) та Рівному (17,5 тисяч розстріляних на початку листопада 1941 р.).
Створення та ліквідація гетто
Вижити дозволяли тим, хто доводив окупаційному режиму свою профпридатність, і членам їхніх сімей. Їх зігнали в гетто, яких на території райхскомісаріату «Україна» нацисти з вересня 1941 р. створили близько 160.
В Україні існували гетто відкритого і закритого типів (огороджені та не огороджені). Від характеру гетто залежав рівень смертності. У закритих жертвам було важче нелегально вимінювати їжу в місцевого населення, тому вони частіше помирали з голоду. Хоча рівень смертності від голоду, холоду та хвороб був високим в усіх гетто.
Гетто проіснували недовго. Вже весною 1942 р. нацисти почали їх ліквідовувати, й до кінця 1942 р. більшість гетто біли знищені. Це відбувалося практично без опору. Лише в поодиноких випадках жертви організували повстання. Ось як розповіла про повстання у Тучинському гетто Лаура Оберлендер (Laura Oberlender), яку переховував український селянин:
Люди вирішили, що краще запалити гетто, аніж просто бути вбитими. За кілька годин уночі 60 чи 70 будинків було облито бензином та підпалено. Німці не могли увійти в гетто, вони просто стріляли, а люди тікали. І тої ночі близько 2 тисяч людей втекли в ліси. Ми були десь за 3 милі від міста. Бачили, що гетто горить. … Багато людей змогли тоді втекти, але, на жаль, до кінця війни їх вбили. Можливо, лише двоє чи троє з усіх вижили [2].
У дистрикті «Галичина» більшість євреїв також опинилися в гетто. Настільки масштабних розстрілів, як у райхскомісаріаті «Україна», у 1941 р. тут не відбулося. Більшість євреїв у цій окупаційній зоні вбили у межах сумнозвісної операції «Райнхард». Їх депортували до одного з таборів смерті на території окупованої Польщі – Белжець – протягом 1942–1943 рр. Ця операція розгорталася паралельно з ліквідацією гетто на теренах райхскомісаріату. Тих, хто не міг пережити депортацію (маленьких дітей, хворих, людей похилого віку), розстрілювали на місці – на центральних площах міст, біля залізничних станцій, на єврейських кладовищах, безпосередньо в домівках тощо.
Окрім райхскомісаріату «Україна» та дистрикту «Галичина», Голокост розгорнувся і на територіях, окупованих гітлерівськими союзниками: Закарпаття (Угорщина), Північна Буковина та Південна Бессарабія (Румунія), у прифронтовій зоні на Сході України, де діяла військова адміністрація. У цих регіонах відповідальність за вбивство разом із нацистською Німеччиною розділяють її союзники.
Виживання поза межами гетто
Чимало жертв намагалися уникнути жахливої долі. Вони тікали і переховувалися в лісах, полях, шукали притулку в сусідів. Євреї повністю залежали від місцевого населення.
Вище вже йшлося про повстання в Тучинському гетто. Це той поодинокий випадок, коли євреям навіть вдалося здійснити масову втечу. Проте з понад 2000 бранців, які змогли втекти, до звільнення у 1944 р. дожили заледве кілька осіб. Нацистська окупаційна влада не змогла б усіх виловити по лісах та болотах. Пошук та вбивство більшості втікачів – це справа рук місцевого населення, яке добре орієнтувалося на місцевості.
Жертва Голокосту Вера Щетінкова (Vera Shchetinkova) пригадує:
Ми втекли ввечері, коли вже темно було. Вони [німці та місцева поліція] не встигали стількох розстрілювати. І залишили колону [євреїв] до ранку, щоб продовжити розстріл. Ввечері вони понапивалися. І [ті з євреїв] хто зміг – втекли. Але розумієте, тут не те щоб можна було втекти. Потім же ходили, шукали і за пляшку керосину здавали. За пляшку керосину чи за ганчірку [одяг]. Ходили, шукали по лісі і здавали. Тому дуже багато залишилося б живих, якби не видавали. Молодь майже вся втекла. Тільки що ж як їх знаходили й розстрілювали[3].
Мотиви місцевого населення були різними. Хтось хотів заробити, адже за виданого єврея платили сірниками, сіллю, цукром, пальним та віддавали одяг і взуття жертви. Більшість українців жили в умовах катастрофічної бідності й потребували цих товарів першої необхідності.
Інша вагома причина видачі жертв – страх перед покаранням. Нацисти вбивали не лише тих, хто безпосередньо переховував євреїв, а й знищували цілі сім’ї та навіть населені пункти. Тому люди часто видавали схованки жертв Голокосту або писали доноси на своїх сусідів, які допомагали євреям. Звісно, були й такі, що доносили на євреїв через антисемітизм і власні ідеологічні переконання. Із цієї складної палітри мотивацій формувалася ціла соціальна практика видачі жертв Голокосту окупаційній владі. Вижити було неймовірно складно.
За таких умов на окупованих українських територіях Праведники народів світу були людьми небувалої сміливості та альтруїзму. Станом на сьогодні 2634 українці отримали цей статус від Яд Вашем. Варто пам’ятати, що чимало таких сюжетів ще не з’ясовано. Також багато українців допомагали євреям епізодично і ситуативно. Але загалом допомога була винятковою формою поведінки.
Інші жертви нацизму
Нацистська окупаційна влада організувала масове вбивство не лише євреїв, але й громадян ромської національності. Місце наймасовішого розстрілу євреїв в Україні – Бабин Яр – це також місце розстрілу ромів. Дослідник історії цього геноциду Михайло Тяглий припускає, що ромів в Україні розстрілювали не тільки з расових міркувань. Іноді це траплялося задля знищення так званих «асоціальних елементів» або випадкових свідків пересування збройних сил (стосується кочових ромів).
Всього на теренах сучасної України виявили понад 160 місць масових убивств ромів. За підрахунками українського історика Олександра Круглова, за час нацистської окупації загинуло близько 45% українських ромів.
Як насильство породжує насильство
Не всі вбиті були безпосередніми жертвами нацизму. Частина загиблих – це непрямий наслідок нацистського окупаційного режиму.
За різними підрахунками, від кількох десятків тисяч до 100 тис поляків загинуло в етнічній чистці, ініційованій Українською повстанською армією (УПА) на територіях Західної Волині та Східної Галичини у 1943–1944 рр.
У жовтні 1942 р. значна частина загонів допоміжної поліції, що перебували на службі у німців, пішли в ліси та сформували УПА. Остання у 1943 р. ініціювала напади на польські поселення Західної Волині. Згодом вони поширилися на території Східної Галичини. Ідея вчинити паніку, щоб спонукати поляків тікати вглиб Польщі, вилилася в етнічні чистки.
Польські поселення формували загони самооборони, їм на допомогу приходила Армія крайова. Остання організовувала відплатні акції, знищуючи українські села. У підсумку кількість жертв із польського боку вимірюється десятками тисяч, а з українського – тисячами. Більшість загиблих – це мирні жителі сіл. Створення УПА та українсько-польський конфлікт вплинули й на долю жертв Голокосту. УПА часто переслідували не лише поляків, але і євреїв, зокрема, тих, які переховувалися в лісах. У багатьох солдатів цієї армії був досвід участі в організації Голокосту ще у 1941–1942 рр., коли вони служили в загонах допоміжної поліції.
Напади УПА та Армії крайової на поляків і українців також негативно позначилися на долі євреїв, які втрачали рятівників або гинули разом із ними.
Після Другої світової війни політичні еліти СРСР витворили міф про Велику Вітчизняну війну. Він домінував у політиці пам’яті аж до 1991 р. З утворенням незалежної України почав стрімко формуватися націоналістичний канон героїки – звеличення боротьби ОУН і УПА. Між міфом про Велику Вітчизняну війну та націоналістичним каноном героїки в Україні розгорнулася справжня конфронтація. У протистоянні цих взаємовиключних наративів залишилося надто мало місця для пам’яті про жертв Голокосту та геноциду ромів. Протягом 1990-х рр. вони майже не фігурували в офіційних публічних практиках.
У 2004 р. Верховна Рада України офіційно визнала 2 серпня щорічним Днем пам’яті жертв геноциду ромів. Лише з 2012 р. Україна почала офіційно вшановувати пам’ять жертв Голокосту (27 січня). Якщо офіційні церемонії до Дня пам’яті жертв Голокосту в Україні набули певного розмаху, то 2 серпня (День пам’яті жертв геноциду ромів) до сьогодні залишається маргінальною датою як для високопосадовців, так і для громадськості. Але саме пам’ять про недомінантні соціальні групи є запорукою виховання толерантності й демократизації політичної культури. Чи вдасться Україні прийняти цей факт та змінити свою культуру пам’яті про Другу світову війну – питання наразі відкрите.
[1] Visual History Archive USC Shoah Foundation, No 9245.
[2]Visual History Archive USC Shoah Foundation, No 12337.
[3] Visual History Archive USC Shoah Foundation, No 45238.