Пер. з англ. Денис Пілаш
Боротьбу за соціальні реформи Роза Люксембурґ розглядала як життєво важливий засіб мобілізації пригноблених. Проте лише революційні перетворення могли закріпити їхні здобутки.
5 січня 1919 року Роза Люксембурґ загинула від рук ультраправих воєнізованих угруповань за підтримки першого соціал-демократичного канцлера Німеччини Фрідріха Еберта. Їй вистрелили в голову і викинули в берлінський Ландвер-канал, звідки знівечене тіло виловили лише за кілька місяців.
Люксембурґ — одна з найцікавіших і найоригінальніших мислительок-марксисток ХХ століття, чільна представниця соціалістичного руху. Її загибель і обставини, які до цього призвели, ознаменували жорстокий кінець соціал-демократії як революційного, інтернаціонального, антикапіталістичного проєкту.
Проблеми, що їх вона порушувала — глобалізація, криза фінансового капіталізму, обмеженість електоралістської (орієнтованої суто на вибори) політики, відносини між партіями й рухами, загроза війни і центральне значення інтернаціоналізму, — і через сто років після її смерті не просто не втратили актуальності, а й здобули нові сенси. Через століття після її вбивства життя і діяльність Рози Люксембурґ допомагають висвітлити наше сьогоднішнє скрутне становище.
Дилема
Перш ніж звернутися по допомогу до протонацистських фрайкорів, щоб придушити піднесення революційних сил у Німеччині, Еберт, як відомо, заявив: «Я ненавиджу революцію, як смертний гріх». Однак для Люксембурґ реформи й революція ніколи не були протилежностями, навпаки, вони доповнювали одне одного.
У двадцять сім років Роза стала однією з лідерок Другого Інтернаціоналу. Її критика ревізіоністського заклику Едуарда Бернштейна віддати перевагу реформістським засобам боротьби перед революційними була всеохопною, послідовною і нищівною. Близький товариш і співробітник Енгельса, марксист із бездоганним послужним списком, один із піонерів у захисті прав геїв, Бернштейн першим сформулював нереволюційний шлях до соціалізму в праці «Передумови можливості соціалізму та завдання соціал-демократії» (1899), яка вважається засадничою для сучасної соціал-демократії. Позицію Бернштейна докладно обговорювали (і в результаті відхилили) на Штутгартському з’їзді Соціал-демократичної партії Німеччини (1898). Сам він лаконічно підсумував її знаменитим афоризмом: «Кінцева мета для мене — ніщо, рух — усе». Проте ця дилема, наголошувала Люксембурґ, помилкова: «Хіба може соціал-демократія виступати проти реформ? Чи можна протиставляти соціальну революцію, переворот чинного ладу, нашу кінцеву мету соціальним реформам? Звісно, ні... Для соціал-демократії існує нерозривний зв’язок між соціальною реформою і соціальною революцією». На кону у Бернштейна, стверджувала вона, не просто тактичний вибір, звичайна дискусія про методи боротьби, а «саме існування соціал-демократичного руху» як вирішальної сили в боротьбі проти капіталізму.
Дискусія, по суті, точилася навколо сполучуваності демократії і капіталізму — питання, яке й сьогодні так само актуальне. Бернштейн припустив, що вони сумісні; і силу його відповіді та її вплив на розвиток соціал-демократії у ХХ столітті не можна переоцінити. Захищаючи пріоритет соціальної реформи супроти революції, він спирався на низку припущень — теоретичних і практичних — у рамках марксистського матеріалізму.
Бернштейн наполягав, що діалектика вимагає переглянути наукові висновки, зважаючи на нові емпіричні результати. А в обставинах XIX століття капіталізм виявив дивовижну здатність до адаптації. З погляду економічної теорії, виникли нові процеси, з якими марксист_ки мусять рахуватися, як-от активізація зовнішньої торгівлі, розширення банківського і фінансового сектора, розвиток кредитної системи, консолідація середнього класу, зростання кількості приватних власників, поява картелів і трестів. Сукупно ці обставини означали, що економічні кризи більше не набиратимуть такої неминуче руйнівної форми, яку передбачав Маркс.
З погляду політичної практики, Бернштейн прирівняв представницьку демократію до кінця класового правління. Розширення права голосу з одного боку та зміцнення профспілок з кооперативами з другого, а також перспективи виборчих успіхів для масових соціал-демократичних партій у Західній Європі нібито засвідчили, що представницька демократія здатна підпорядкувати капіталізм імперативам демократичної держави. Демократичне громадянство й політична емансипація були одним і тим самим проєктом, що його соціал-демократичний рух міг розвивати незалежно від «кінцевої мети».
Люксембурґ відповіла Бернштейну в тексті під назвою «Соціальна реформа чи революція?» (1899). По суті, вона стверджувала, що, на відміну від реформ і революції, демократія й капіталізм не сумісні. Її центральна теза стосувалася структури глобалізації й ролі національних держав у фінансіалізованій системі економіки. Міжнародна експансія капіталу і розвиток кредитно-дебетової системи означали, що політична влада національних держав сприяла консолідації економічної влади монополістами, транснаціональними корпораціями, великим бізнесом та банками.
У відповідь на зауваження Бернштейна про потенційну роль кредиту в уникненні капіталістичного колапсу, Люксембурґ заявила, що фінансовий капіталізм і позики лише поглиблюють кризу, а не пропонують її вирішення. У її концепції кредитування заохочує спекуляції і збільшує розрив між тим, що ми нині назвали б реальною і фіктивною економікою. Справді, хоча кредит спочатку стимулює розвиток продуктивних сил, він може призвести до помилок із розрахунками і перевиробництва, тому перестає бути корисним у процесі обміну вже при перших симптомах стагнації.
У схожий спосіб картелі, трести й інші регуляторні механізми, покликані посилити координацію між власни_цями капіталу, успішно збільшують норми прибутку на внутрішніх ринках коштом самої лише експансії назовні, продаючи за кордон продукти, що їх не може поглинути внутрішній попит. Зворотний бік позірної стабільності ринку в Європі — загострення конкуренції за її межами й анархія на світовому ринку — це щось протилежне тому, чого прагнули картелі.
Капіталізм та імперіалізм
Критику ревізіонізму Люксембурґ продовжила в праці «Акумуляція капіталу. До економічного обґрунтування імперіалізму» (1913). Це дослідження динамічної структури накопичення капіталу містило критику другого тому «Капіталу» Маркса та спробу проілюструвати, як капіталізм може виживати лише завдяки поширенню на некапіталістичні економіки. Люксембурґ критикувала Маркса за те, що в аналізі процесу відтворення капіталу він припускав замкнуту систему накопичення і ринок, у якому є лише капіталісти й робітники, а відтак нехтував економічною специфікою цілих регіонів світу, які відстали на шляху капіталістичного розвитку. Цей аналіз із замкнутою системою, за її словами, ускладнив пояснення того, як капітал відтворюється і валоризується в контексті депресії заробітної плати (зниження її відносно вартості робочої сили), поглиблення розриву в доходах та пов’язаного з цим недоспоживання робітни_ць у розвинених капіталістичних економіках.
Щоб пояснити стимули капіталістичного економічного зростання, Люксембурґ звернулася до того, що пізніші економіст_ки назвуть співвідношенням між ставками заощаджень і реальними інвестиціями, провіщаючи важливі ідеї теорій стагнації Кейнса й Калецького. Маркс тлумачив відтворення капіталу, посилаючись на розвиток технологій, конкуренцію серед капіталістів і спрагу до максимізації прибутку. Люксембурґ заявила, що цей аналіз не відповідає виразним структурним обмеженням механізмів відтворення капіталу, зокрема не враховує необхідність виходити на нові ринки і продавати споживчі товари, що їх збіднілі місцеві робітни_ці більше не можуть собі дозволити. Тимчасом в умовах депресії в економіці з низьким попитом на споживчі товари, без гарантії постійного зростання ринку просто не було б ні стимулу для інвестицій, ні можливостей накопичувати запаси капіталу.
Засадничий здогад Люксембурґ полягає в тому, що вихід для цього забезпечує саме експансія капіталу в некапіталістичні регіони світу — шляхом завоювання й торгівлі, насильства та обману. Дешеві товари масового виробництва, які через нерівну структуру споживання насилу продаються на ринках розвинених капіталістичних держав, стають доступними в інших регіонах світу. Це створює інвестиційні можливості, які витісняють традиційні способи організації економічного життя і руйнують переважно сільськогосподарські форми виробництва. Крім того, вони запроваджують технологічні інновації і модернізаційні проєкти, які видозмінюють наявні владні відносини й форми класових конфліктів, відмінні від капіталістичних.
Хоча імперські загарбання і війни гарантують пряме підпорядкування цілих частин світу політичному контролю розвиненіших капіталістичних країн, тонші способи контролю, наприклад у формі міжнародних позик, породжують політико-економічну залежність, яка ставить зовнішню й економічну політику молодих капіталістичних держав безпосередньо під вплив їхніх неоколоніальних господарів. У фінансіалізованій економіці з інвестиціями приходять спекуляції, і коли надії на збільшення норм прибутку не справджуються, ці вразливі національні економіки потерпають від заборгованостей, а збитки соціалізуються — їх тягар перекладається на населення. Це спричиняє нову, ще глибшу кризу і дає початок новому циклу накопичення.
Звернувши увагу на розвиток некапіталістичних регіонів світу, Люксембурґ стала чутливішою до питань раси і прав корінних народів, що не надто характерно для тогочасного марксизму. Маркс та інші ортодоксальні марксисти якоюсь мірою поділяли телеологічний ухил філософії Просвітництва і приймали її чотириступеневу теорію історичного розвитку, згідно з якою кочовий спосіб життя (збиральництво і мисливство) витіснили нібито прогресивніші суспільні відносини у формі аграрного, а згодом ринкового суспільства. Недавно віднайдені записи Люксембурґ підтверджують, що вона вважала, буцім ті моделі спільної власності і розподіл соціальних ролей, які спостерігаються в багатьох спільнотах корінних народів, багато в чому перевершують ринкові суспільства. Вона також однією з перших розглядала расизм і культурну апропріацію як окремі, але інтегровані в загальний аналіз капіталізму компоненти, де економічна експлуатація і дискримінація на основі ідентичності підсилюють одна одну.
Проти національного самовизначення
Інтернаціоналістська позиція Люксембурґ допомагає зрозуміти другу частину її полеміки з Бернштейном, котрий боронив соціальні реформи на противагу революції, — а саме політичну перспективу. Роза Люксембурґ заявляла, що здобути доступ до ухвалення рішень у ліберальних представницьких установах означає зовсім мало в політичному житті сучасних держав, де панують два аспекти — світова політика і робітничий рух. Взаємна залежність між економічною і політичною владою в умовах глобалізації та пов’язаної з цим експлуатації віддалених регіонів світу визначала скептичне ставлення Люксембурґ до теорій політичного визволення шляхом самовизначення. Тут вона відрізнялася від інших марксистських теоретиків самовизначення (зокрема, від Леніна), які виступали на підтримку національно-визвольних рухів, коли це сприяло просуванню соціалістичних цілей. Проте для Люксембурґ національно-визвольні рухи в кінцевому підсумку грали на руку ліберальним владним елітам і послаблювали міжнародний робітничий рух, навіть якщо ними керували соціалісти.
Цю позицію проти національного самовизначення Роза Люксембурґ сповідувала все свого життя. Замолоду, беручи участь у польському революційному русі, вона наполягала, що державна незалежність не в інтересах польських трудящих класів, бо без встановлення соціалістичних урядів у Німеччині, Австрії і Росії незалежність лише поглибить експлуатацію польських робітни_ць. У період активної діяльності в СДПН вона критикувала Каутського і керівництво партії за те, що вони через страх утратити свої здобутки на виборах не протистояли імперським зазіханням Німеччини на Марокко. Вона остаточно розірвала з німецькою соціал-демократією під час Першої світової війни, коли майже всі соціал-демократичні депутати в Райхстазі погодилися об’єднати зусилля з націоналістичними консерваторами в підтримці війни проти Росії. У «брошурі Юніуса» «Криза соціал-демократії» (1915) вона писала: «Поки існують капіталістичні держави і поки імперіалістична світова політика визначає й регулює внутрішнє і зовнішнє життя націй, “право націй на самовизначення” не має нічого спільного ні з воєнною, ні з мирною практикою цих держав».
Реформістська політика
Ілюзія демократії при капіталізмі й ілюзія політичного визволення шляхом самовизначення були двома боками однієї медалі. Соціал-демократи помилялися і під час війни, коли підтримували її, мовляв, відсторонення від війни трактуватиметься як брак патріотизму, і в мирну добу, вважаючи, що успіхи на виборах і обстоювання поступових соціал-демократичних реформ самі собою покладуть край експлуатації найманої праці.
Однак важливо розуміти, що Люксембурґ не виступала проти представництва в парламенті або боротьби за профспілкові й демократичні реформи. Це особливо чітко видно з її праць про виборче право жінок, які також спростовують поширене серед феміністок уявлення, ніби, на відміну від своєї подруги і товаришки Клари Цеткін, Люксембурґ загалом не цікавилася питанням емансипації жінок. Її позиція полягала радше в тому, що і вимоги соціальних прав, отриманих через парламентське представництво, і вимоги емансипації жінок слід включити до ширшої, радикальнішої критики капіталізму, де ключовими є доступ до політичної влади та радикальне перетворення економічної і політичної структури суспільства. Як прогресивне національне визволення не можливе в рамках капіталізму, так само не можливі справжні гендерна й расова емансипації.
Люксембурґ стверджувала, що боротьба за реформи (втім, як і за революцію) — це та незамінна школа, завдяки якій пригноблені маси людей розвивають здатність самостійно ухвалювати рішення і готуються завойовувати політичну владу. Проте такі реформи були тільки випробуванням свободи, а не самою свободою. Це відбилося в її критиці централізованих моделей політичної організації (зокрема, в обміні думками з Леніним про ідеї авангарду) і в її теорії партії, закоріненої в стихійних ініціативах мас. Це важливі складники для аналізу свободи і демократичності, яким глобальні капіталістичні суспільні відносини перешкоджають на глибинному рівні.
Ось чому, наполягала Люксембурґ у відповіді Бернштейну, роботу в напрямі реформ не треба тлумачити як «розширену революцію», а революцію — як «конденсовану реформу». Історично законодавчі реформи, за її словами, мали на меті посилити висхідний соціальний клас, доки баланс політичних сил не стане таким, щоб чинну правову систему можна було нарешті ліквідувати на користь нової. Саме це означали терміни «реформа» і «революція» — вони пропонували докорінно змінити зміст основних правових норм, а не спосіб їх реалізації.
У концепції Люксембурґ законодавча реформа і революція — це не різні методи історичного прогресу, які «можна за бажання вибрати в буфеті історії, ніби вибираєш гарячі або холодні сосиски». Ті, хто протиставляє законний шлях реформ меті завоювання політичної влади трудящими, не протиставляють «спокійніший, надійний і повільний шлях тій самій меті», а формулюють «цілковито іншу мету». Вони обирають поверхові вдосконалення старого ладу замість принципового втілення нового ладу. Протиставляючи реформу й революцію, вони розлучають демократію із соціалізмом, а відтак у підсумку втрачають і те, і те.
Роза Люксембург — одна з останніх справді революційних соціаліст_ок і одна з останніх справжніх соціал-демократ_ок — у сенсі безкомпромісної відданості і соціалізму, і демократії. Згідно з її знаменитим афоризмом, свобода — це передусім свобода для інакомислячих. Люксембурґ розуміла, що подолання капіталізму — це не питання підвищення податків, часткових доопрацювань системи розподілу можливостей, покращення становища робітни_ць у певній країні. Соціалізм утілював прагнення до суспільства іншого типу, де принцип вільного розвитку кожної людини несумісний із прагненням отримувати прибуток заради вигоди, з технократичними ієрархіями і бюрократичним управлінням політичним життям. Соціалізм був емансипативним проєктом визволення — як економічного, так і політичного. Це було глобальне, а не національне зобов’язання. Здобуття місць у парламенті, відокремлене від глобальних зусиль, спрямованих на встановлення справді кооперативних суспільних відносин у кожному куточку світу, — то було не тільки щось маловартісне, а, як правило, ще й ефемерне.
Сьогодні, коли традиційні соціал-демократичні партії в Європі змушені боротися за політичне виживання, їх має переслідувати привид убитої Рози Люксембурґ. Її смерть сто років тому символізує смерть лівиці, яка відмовилася від своїх революційних та інтернаціоналістських прагнень і перетворилася на національний проєкт приручення капіталізму. Проте життя і діяльність революціонерки, її дослідження глобалізованого капіталізму, її безкомпромісне обстоювання інтернаціоналізму й аналіз соціалістичної стратегії, ґрунтованої на колективній просвіті і масових політичних акціях, сьогодні так само актуальні, як і століття тому.
Ми прагнемо побудувати радикальну ліву альтернативу, одночасно прагматичну й орієнтовану на принципи, яка вимагає соціальних реформ, не відмовляючись від своїх трансформаційних соціалістичних намірів. Тому Роза Люксембурґ — це не мучениця з минулого, а наша сучасниця.
Лея Іпі — професорка кафедри політичної теорії в London School of Economics and Political Science.