Переклад Олександри Григоренко
Текст опубліковано у брошурі ІІ Жіночого з’їзду СПН «Виборче право жінок» (Штуттґарт, 12 травня 1912).
«Чому в Німеччині немає спілок робітниць? Чому майже нічого не чути про жіночий робітничий рух?» Цими словами 1898 р. розпочала свою працю «Робітниці у класовій боротьбі» Емма Ірер, одна із засновниць пролетарського жіночого руху Німеччини. Відтоді не минуло й 14 років, а сьогодні в Німеччині могутньо розгортається пролетарський жіночий рух. Більше ста п’ятдесяти тисяч організованих у профспілки працівниць увійшли до передових загонів пролетаріату, що веде економічну боротьбу. Десятки тисяч політично організованих жінок зібралися під стягом соціал-демократії: жіночу соціал-демократичну газету передплачують понад сто тисяч людей; вимога виборчого права для жінок стоїть на порядку денному політичного життя соціал-демократії.
Хтось міг би, використавши ці самі факти, применшити значення боротьби за виборче право для жінок. Цей хтось міг би розмірковувати так: навіть без політичного рівноправ’я ми досягли блискучих успіхів у жіночій просвіті та створенні організацій, тому виборче право для жінок напевне не є першочерговою необхідністю. Але той, хто так думає, помиляється. Надзвичайно масове політичне та профспілкове збурення пролетарок за останні півтора десятиліття стало можливим лише тому, що жінки робітничого класу попри свою безправність беруть найактивнішу участь у політичному житті та парламентській боротьбі свого класу. Пролетарки уривають собі трохи від виборчих прав своїх чоловіків, і хоча й непрямо, та все ж фактично долучаються до виборчого процесу. Передвиборча боротьба вже стала спільною для широких мас пролетарів і пролетарок. На всіх соціал-демократичних зборах виборців жінки становлять значну, якщо не переважну більшість, ініціативну й гаряче зацікавлену. В усіх виборчих округах, де формується міцна соціал-демократична організація, жінки так само задіяні у передвиборчій роботі. Поширення листівок, залучення нових підписників соціал-демократичної преси, – цієї найважливішої зброї у передвиборчій боротьбі, – великою мірою є заслугою жінок.
Капіталістична держава не змогла перешкодити жінкам із народу взяти на себе всі страждання й обов’язки політичного життя. Державі довелося самій полегшити й забезпечити цю можливість, надавши жінкам право об’єднань та зборів. Лише останнього політичного права, права вкидати бюлетень у скриньку, безпосередньо обирати народне представництво у законодавчих і виконавчих органах і бути обраними до цих органів – лише цього права держава за жінками визнавати не хоче. Тут, як і в інших сферах суспільного життя, панує принцип «Не допусти!» Ледь допустивши жінок до участі у громадських зібраннях та політичних об’єднаннях, сучасна держава одразу ж відсахнулася від пролетарок. Та й поступилася вона не з власної волі, а з крайньої необхідності, не встоявши під тиском робітничого класу, який набирає дедалі більшої сили. Неостанню роль тут зіграв і потужний натиск самих полетарок, що змусив пруссько-німецьку поліцейську державу допустити той самий «жіночий сегмент» до участі у зборах політичних об’єднань і навстіж відкрити жінкам двері до політичних організацій. Через це камінь покотився ще швидше. Нестримний прогрес пролетарської класової боротьби вкинув жінок, зайнятих на виробництві, у вир політичного життя. Завдяки використанню прав на зібрання та створення об’єднань пролетарки добилися найактивнішої участі у парламентському житті та передвиборчій боротьбі. Тож сьогодні неминучим наслідком, логічним результатом цього руху стане те, що мільйони пролетарок свідомо й наполегливо вигукнуть: Даєш виборче право жінкам!
Раніше, у прекрасні часи доберезневого абсолютизму, про увесь робочий люд говорили, що він, мовляв, ще «не дозрів» до політичних прав. Сьогодні про пролетарок так не скажеш, бо вони довели свою зрілість для політичних прав. Адже усім відомо, що без них, без натхненної допомоги пролетарок, німецька соціал-демократія ніколи не здобула б своєї блискучої перемоги 12 січня, отримавши 4 ¼ мільйона голосів. Та все одно: робочий люд щоразу мусив доводити, що дозрів для політичної свободи, шляхом переможного революційного підйому мас. Лише коли помазаник на троні, а з ним і цвіт нації відчули мозолистий кулак пролетаріату на своїй вилиці, а його коліно – на своїх грудях, лише тоді вони миттю повірили у політичну «зрілість» народу.
Сьогодні настала черга пролетарок довести капіталістичній державі свою зрілість. Про це дбає тривалий, могутній масовий рух, в якому слід застосувати всі можливі засоби пролетарської боротьби та здійснення тиску.
Виборче право для жінок – це мета, але масовий рух – це справа не лише жінок, це спільна класова справа пролетарів і пролетарок. Бо сьогодні в Німеччині безправність жінок – це лише одна ланка у ланцюзі реакції, яким скуте життя народу, і вона безпосередньо пов’язана з іншою підвалиною цієї реакції: монархією. У великокапіталістичній, високоіндустріальній Німеччині ХХ століття – століття електрики та повітроплавання – політична безправність жінки є таким же реакційним пережитком старих, віджилих порядків, як і помазаник божий. Обидва явища: бгообранець як вирішальна сила в політиці, та скромна жінка при домашньому вогнищі, яка й гадки не має про вир суспільного життя, політики й класової боротьби, – вони обоє вкорінені у трухлявому минулому, в добі кріпосництва на селі й цехів – у місті. Колись ці явища були зрозумілими й необхідними. Обидва – монархія, як і безправність жінок, – завдяки капіталістичному розвитку позбулися коріння, стали карикатурами на людство. Вони продовжують жити в сучасному суспільстві не тому, що їх забули викинути геть, і не через звичайну впертість та інертність порядків. Ні, ці явища досі з нами, бо вони – як монархія, так і безправність жінок – стали могутніми інструментами ворожих народу інтересів. За троном і олтарем, так само як і за політичним уярмленням жінок, сьогодні отаборилися найгірші й найбрутальніші експлуататори й гнобителі пролетаріату. Монархія та безправність жінки стали найважливішими інструментами капіталістичного класового панування.
Сучасній державі насправді йдеться про те, щоб не допустити до виборчого права робітниць і тільки робітниць. Держава боїться – і має для цього всі підстави – що вони становлять загрозу для одвічних інститутів класового панування. Мілітаризму, смертельною врогинею якого має бути кожна мисляча пролетарка; монархії; здирницької системи мит та податків на продовольство і т. ін. Сучасна капіталістична держава з огидою й жахом дивиться на жіноче виборче право, бо за ним стоять мільйони жінок, які посилять внутрішнього ворога капіталізму – революційну соціал-демократію. Якби йшлося про жінок із класу буржуазії, то від них капіталістична держава могла б очікувати хіба що дієвої підтримки реакції. Більшість буржуазок, які наче левиці кидаються у боротьбу проти «чоловічих привілеїв», невинними ягнятками тупотіли б у лавах консервативної та клерикальної реакції, якби там їм дали право голосу. Так, вони - напевне ще більші реакціонерки, ніж чоловіки з їхнього класу. Крім тих небагатьох, хто має роботу, буржуазки не долучаються до соціального виробництва, вони - просто співпожирачки додаткової вартості, яку їхні чоловіки витискають із пролетаріату, вони -- паразити паразитів на тілі народу. А співпожирачі зазвичай іще лютіше й жорстокіше захищають своє «право» на паразитування, ніж безпосередні носії класового панування й експлуатації. Історія всіх великих революцій є жахливим підтвердженням цього. Після падіння якобінської диктатури доби Великої французької революції, коли зв’язаного Робесп’єра везли до місця страти, безсоромні повії п’яної від успіху буржуазії танцювали навколо переможеного революціонера. А коли у 1871 р. у Парижі героїчну робітничу комуну розстріляли з мітральєз, несамовиті буржуазки перевершили у кривавій помсті навіть своїх нелюдів-чоловіків. Жінки з панівних класів завжди фанатично захищатимуть експлуатацію та гноблення робітничого люду, від якого вони через другі руки отримують засоби для свого марного існування.
В економічному й соціальному сенсі жінки з класу експлуататорів не є самостійним прошарком населення. Вони просто виконують свою соціальну функцію як інструменти природного відтворення панівних класів. Натомість пролетарки економічно самостійні, вони продуктивно працюють для суспільства нарівні з чоловіками. Не в тому сенсі, що вони, виконуючи хатню роботу, допомагають чоловікам перебиватися з дня на день та ростити дітей на убогу зарплату. Ця робота не є продуктивною у сучасній капіталістичній економіці, навіть якщо з тисячократних дрібних зусиль постає велетенська самопожертва. Ця робота – тільки особиста справа пролетаря, його щастя й благословення, і саме тому вона необхідна сучасному суспільству як повітря. Продуктивною вважається – поки існують капіталістичне панування й система оплати праці – тільки та робота, що створює додаткову вартість, продукує капіталістичний зиск. З цієї точки зору танцівниця вар’єте, яка змахами ніг загрібає прибуток у кишеню свого роботодавця, – це продуктивна працівниця, тоді як увесь труд дружин і матерів пролетаріату у чотирьох стінах їхніх осель розглядається як непродуктивна діяльність. Це звучить грубо й божевільно, але повністю відповідає грубості й божевіллю сучасної капіталістичної економіки, і усвідомити цю грубу дійсність ясно й гостро і є першою необхідністю для пролетарок.
Бо саме з цієї точки зору претензія пролетарок на політичну рівноправність має міцну економічну основу. Сьогодні мільйони пролетарок створюють капіталістичний прибуток нарівні з чоловіками – на фабриках, у майстернях, у сільському господарстві, на домашніх виробництвах, у конторах і крамницях. Отже, вони продуктивні у найсучаснішому й найстрогішому науковому сенсі. Кожен новий день примножує маси експлуатованих капіталізмом жінок, будь-який виробничий або технічний прогрес створює нові місця для жінок у капіталістичній машинерії отримання прибутку. І тому кожен новий день і будь-який виробничий прогрес вкладає нову цеглину в міцний підмурок жіночого політичного рівноправ’я. Шкільна освіта і духовний розвиток жінок стали необхідністю для самого економічного механізму. Обмежена, відірвана від життя жінка допотопного «домашнього вогнища» сьогодні так само не відповідає вимогам великої промисловості й торгівлі, як і вимогам політичного життя. Звичайно, тут капіталістична держава теж знехтувала своїми обов’язками. Досі профспілкові та соціал-демократичні організації робили найбільший і найкращий внесок у духовне й моральне пробудження і навчання жінок. Якщо ще кілька десятиліть тому німецькі соціал-демократи були відомі як найбільш старанні та освічені робітники, то сьогодні завдяки соціал-демократії та профспілкам пролетарки вирвалися із задухи обмеженого існування, убогої сірості та дріб’язковості домашнього господарства. Пролетарська класова боротьба розширила свій горизонт, збагатила свій дух, розвинула свою думку, поcтавила собі високі цілі. Соціалізм спричинив масове духовне відродження пролетарок і цим, без сумніву, перетворив їх також на продуктивних робітниць для капіталу. Тим більш підлою несправедливістюпісля цього є політична безправність жінок робітничого класу, бо це вже наполовину брехня. Насправді жінки масово й активно беруть участь у політичному житті. Однак соціал-демократія застосовує у боротьбі аргумент «несправедливості». Принципова відмінність між нами й раннім сентиментальним утопічним соціалізмом базується саме на тому, що ми не чекаємо справедливості від панівних класів, а спираємося винятково на революційну силу робітничих мас і на суспільний розвиток, який живить цю силу. Звісно, сама по собі нерівність не є аргументом, який повалить реакційні інституції. Але якщо усвідомлення нерівності ширитиметься у суспільстві далі, – говорить Фрідріх Енгельс, співтворець наукового соціалізму, – це буде явною ознакою того, що в економічній основі суспільства відбулися докорінні зміни, що попередній порядок вже суперечить прогресу. Потужний рух мільйонів пролетарок, які сприймають свою політичну безправність як кричущу несправедливість, – це та сама безпомилкова ознака, що суспільні основи державного порядку, якій існував досі, вже струхли й доживають свої останні дні.
Один із перших провісників соціалістичних ідеалів, француз Шарль Фур’є, 100 років тому написав знаменні слова: у будь-якому суспільстві ступінь жіночої емансипації (свободи) є природним показником загальної емансипації. Це справедливо і для сучасного суспільства. Масова боротьба за політичне рівноправ’я жінок – це тільки вияв і частина всеохопної боротьби пролетаріату за звільнення, і саме в цьому полягають її сила та її майбутнє. Загальне, рівне, пряме виборче право для жінок могло б – завдяки пролетаркам – неймовірно просунути й загострити класову боротьбу пролетаріату. Тому буржуазне суспільство ненавидить виборче право жінок і боїться його, і саме тому ми хочемо його вибороти. Боротьба за виборче право жінок прискорить настання тієї години, коли це суспільство лежатиме в руїнах, упавши під ударами молотів революційного пролетаріату.