26 квітня у світі відзначають Міжнародний день видимості лесбійок*. Навіщо лесбійкам* потрібна видимість? Це питання найчастіше задають гетеросексуальні люди, які не розуміють, чому все не може бути так, як вони до цього звикли. А я їм у відповідь можу задати наступне питання: а навіщо людині взагалі потрібна видимість?
26 квітня у світі відзначають Міжнародний день видимості лесбійок*. Навіщо лесбійкам* потрібна видимість? Це питання найчастіше задають гетеросексуальні люди, які не розуміють, чому все не може бути так, як вони до цього звикли. А я їм у відповідь можу задати наступне питання: а навіщо людині взагалі потрібна видимість?
Видимість - це одне з прав, які ми вважаємо належать кожній людській істоті від народження, воно безпосередньо пов’язане з визнанням.
У філософії теорія визнання має нормативне та психологічне значення. Коли одна людина визнає іншу за певною ознакою, вона не тільки визнає, що інша володіє цією ознакою, але також приймає через цю ознаку позитивне ставлення до людини, яка нею володіє. Тобто таке визнання означає, що людина несе зобов’язання ставитися до іншої певним чином, тобто визнає специфічний нормативний статус іншої людини. Так ми визнаємо інших людей рівноправними, вільними, тощо.
Але визнання має значення не лише нормативно. Воно також має психологічне значення. Розвиток практичної ідентичності людини для неї принципово залежать від зворотного зв'язку, який їй надають інші суб'єкти. Тож, коли людина розуміє себе у певний спосіб, але суспільство, в якому вона живе, не розуміє її, вона відчуває відчуження, і це має на неї шкідливий психічний вплив. Тож видимість надзвичайно важлива.
Однак, чи лесбійкам дійсно так погано в Україні?, - спитаєте ви. Якщо ви задаєте це питання, воно ж і прямо свідчить про те, наскільки лесбійки* в Україні невидимі. Ще кілька років тому, при пошуку в українському гуглі слова “лесбійка”, або не дай боже “лесбійки”, виходило мільйон результатів порно-відео та картинок. Та й українське слово “лесбійка” як таке не існувало для гугла, лише кальковане “лесбіянки”. Це була проблема невидимості в медіа, та й домінація чоловічого гетеросексуального бачення лесбійок.
Цікаво, що геї не мають власного дня видимості. І це не дивно, бо геї до болю присутні в головах людей. А лесбійкам, бісексуальним та трансгендерним людям бракує видимості навіть у власній спільноті. Тож день видимості має подвійне завдання: по-перше, зробити так, щоб квір-спільноту не домінували гомосексуальні чоловіки, і по-друге, щоб ширше суспільство припинило створювати власні гетеросексуальні стереотипи про лесбійок*. Кожна та кожен заслуговують на те, щоб вони могли самі диктувати іншим, яким належним чином їх треба бачити.
Цього року Фонд Рози Люксембург в Україні підтримує публікацію першого в Україні лесбійського самвидаву “Лезо”. Я є його головною редакторкою і засновницею. Самвидав було створено, як платформу для, власне, вираження української лесбійської культури, ідентичності, сексуальності. На сторінках “Лезо” лесбійки* та бісексуальні жінки* публікуватимуть свої твори, вірші, роздуми, теорії, малюнки, ілюстрації на теми, які їх стосуються: кохання, відносини, секс, гомофобія чи трансофія, фемінізм, тіло та багато інших.
Так, сьогодні існує кілька надзвичайно поширених і легкодоступних онлайн-платформ, які дозволяють здобути відносно велику аудиторію, роль медіа чи централізованих видань у видимості ЛГБТ-людей значно зменшилася. Однак навіть така поширена поодинока видимість, на мою думку, не сприяє укріпленню та становленню лесбійської спільноти в Україні. А “Лезо” я бачу, як інструмент, який може відіграти важливу роль у становлені спільноти, а коли ми об’єднанні ми стаємо видимі.