Однією з важливих арен партизанської боротьби впродовж 1941–1944 рр. була Україна – на той час одна із республік Радянського Союзу.
Під час Другої світової війни політика Німеччини, Італії, Японії та їхніх союзників спровокувала на окупованих територіях рух Опору в масштабах, невідомих в історії людства. Найбільшого розмаху він досягнув у Європі. Партизанські загони й підпільні групи налічували в Югославії – від 500 до 800 тис., Франції – 500 тис., Італії – 130 тис., Польщі – 130 тис., Греції – 122 тис. учасників та учасниць[i].
Однією з важливих арен партизанської боротьби впродовж 1941–1944 рр. була Україна – на той час одна із республік Радянського Союзу. Ситуація в ній була дещо схожа до Балкан: українські землі були розділені між кількома країнами-агресорами: більша частина території була окупована гітлерівською Німеччиною, частина – Румунією та Угорщиною. Іншою прикметною рисою було те, що спротив окупаційній адміністрації чинили кілька розрізнених сил. Передусім це український радянський, український національний та польський рухи Опору.
До українського національного руху Опору належала Українська повстанська армія та збройні формування Тараса Бульби-Боровця. Діяли вони переважно в Західній Україні. УПА і бійці Тараса Бульби-Боровця на початку війни воювали на боці Німеччини. Вони сподівалися, що німці допоможуть здобути для України самостійність. Але коли стало зрозуміло, що допомоги чекати ні від кого – почали боротися і проти німецької влади також[ii].
Терени своєї діяльності українським націоналістам доводилося ділити з формуваннями польського руху Опору. Польські підпільники ставили собі за мету відновлення Польщі в довоєнних кордонах. Вони претендували на західноукраїнські землі – це, звісно, суперечило планам бійців УПА[iii].
Найбільших масштабів у боротьбі з німецькою окупацією досягли бійці українського радянського руху Опору. Говорячи про його історію, варто наголосити, що цей рух був далеко не однорідним. Була там і організована течія, контрольована партійними та державними органами Української РСР та СРСР.
Радянська влада намагалася через мережу партійних осередків та відділів НКВС, бойових підрозділів Червоної армії дезорганізувати німецький тил з перших літніх тижнів 1941 р. Так тривало приблизно до битви під Сталінградом у листопаді 1942 р. Доля багатьох учасників із близько 30 тис. «організованих» та «уповноважених» партизанів і підпільників досі залишається невідомою, більшість із них не пережили період з літа 1941 до весни 1942 р.
З іншого боку, в радянському русі Опору існувала стихійна течія. Її учасники були добре відомі керівникам партизанської боротьби в радянському тилу. Документи фіксують назву «дикі» на означення бійців, не пов’язаних з органами партійної чи військової влади.
Причини виникнення обох течій були різні. Так, організована течія постала завдяки вказівкам та мобілізаційним заходам державної влади. Натомість піднесення стихійного руху Опору відбувалося незалежно від настанов уповноважених відомств. Це було реакцією на нацистську політику і відбувалося відповідно до місцевих особливостей та за власною ініціативою населення.
Появу стихійного спротиву можна пояснити багатьма факторами та подекуди протилежною мотивацією учасників cамоорганізованої боротьби. Для частини з них першопричиною виступав патріотизм, в інших навпаки – страх перед поверненням радянської влади й можливими репресіями за перебування на окупованій території. Водночас деяких партизанів та підпільників до боротьби спонукала загроза особистому життю з боку окупаційної адміністрації, бажання боротися з ворогом, неможливість пристосуватися до нових умов через політичні, особисті та моральні мотиви. Та найчастіше до дій спонукав комплекс перелічених факторів.
«Кожному стало зрозуміло, яку політику проводять німці щодо українського населення, – згадував після вигнання німців командир Золотоніського партизанського загону Михайло Савран. – Навіть та частина населення, яка в свій час була ображена радянською владою (розкуркулені та інші) зрозуміла, що принесли німці на Україну, як вони знущаються та будуть знущатися над українським населенням». За спогадами партизанського ватажка, перше розуміння необхідності боротьби проти нацистських окупантів у населення з’явилося після масових розстрілів місцевих євреїв у жовтні 1941 р. Подальші арешти та вбивства радянських активістів підштовхнули до організації людей на боротьбу проти нацизму[iv].
Вагому роль у стихійному русі Опору відігравали колишні бійці Червоної армії. Осередками боротьби стали загони та групи із солдатів-оточенців, які вже не були організованими військовими одиницями. Вони об’єднувалися задля виживання в умовах окупації. Не маючи змоги перейти лінію фронту і з’єднатися з регулярною армією, солдати й офіцери після звільнення з полону або й уникнувши його, поверталися до своїх домівок на окупованій території чи зупинялися в інших населених пунктах. Вони знаходили житло, добували засоби для проживання й, закономірно, встановлювали контакти серед місцевого населення.
Осіданню червоноармійців-оточенців на окупованій території сприяв той факт, що упродовж 1941–1942 рр. їх, за різних об’єктивних і суб’єктивних обставин, неохоче приймали до лав організованих компартією партизанських загонів. Згадуючи по війні про ці та інші нюанси, комісар Чернігівського партизанського з’єднання Володимир Дружинін зазначав: «Помилкою керівництва парторганізації у цей час варто вважати страх брати тих армійців, хто виходив із оточення, особливо із Київської групи»[v]. Вказуючи на це, він мав на увазі особовий склад оточеного наприкінці вересня 1941 р. найбільш боєздатного угруповання РСЧА Південно-Західного фронту, коли втрати з радянського боку сягали близько 700 тис. убитих і захоплених у полон бійців та командирів. Відторгнені червоноармійці, які залишилися проживати на окупованій території, у майбутньому стали рушійною силою значної частини самоорганізованих загонів і підпілля.
Стихійний спротив населення набув масового характеру, коли люди побачили справжнє обличчя окупаційного режиму: розстріли цивільного населення, вивезення на примусові роботи до Німеччини. Навіть ті громадяни, які спочатку не мали намірів вдаватися до активної боротьби, змінили свою позицію, відчувши на власному досвіді антигуманну політику нацистів.
Констатуючи факт існування на окупованій території самоорганізованого підпілля і партизанських загонів та намагаючись взяти цей процес під свій невсипущий контроль, органи НКВС основну діяльність спрямовували на створення формувань із власними перевіреними кадрами, контрольованими й організованими з центру. З кінця травня 1942 р. за партизанський рух в Україні мав відповідати особливий державний орган – Український штаб партизанського руху. Під його контроль перейшли партизанські загони, що перебували на обліку в Наркоматі внутрішніх справ Української РСР.
Отримавши більше ресурсів, керівництво новоствореного органу продовжило реалізацію цілеспрямованої практики своїх попередників: надсилати в тил противника організаторів партизанського руху у складі диверсійних груп. Спершу така практика не була масовою через організаційні труднощі, однак перші «авіадесантні групи» вдалося перекинути вглиб України вже на початку червня 1942 р.
Попри всі намагання радянської влади впродовж літа–осені 1942 р. розгорнути масштабну організовану партизанську боротьбу, в Україні цього досягнути не вдалося. Станом на 1 жовтня 1942 р. вона велась, головним чином, у північних регіонах України: Сумській, Чернігівській і частково Житомирській областях.
Важливе місце у розгортанні радянської організованої партизанської боротьби і централізації стихійного спротиву відігравало перекидання через лінію фронту організаційно-диверсійних груп. Десантовані командири спецпідрозділів отримували вказівки щодо роботи у визначених районах: здійснювати підриви визначених об’єктів, залучати до своїх лав більше учасників і вести нещадну боротьбу з противником. Окремим пунктом вказувалося: «При виявленні партизанських загонів чи груп, не керованих Штабом партизанського руху, негайно підпорядкувати їх собі зі сповіщенням про це Штабу партизанського руху»[vi].
Загалом за роки війни, а особливо за 1943 р., можна виокремити декілька найбільш поширених способів, до яких вдавалися уповноважені організатори від радянської влади з метою взяти під свій контроль місцеві партизанські формування:
- перебирання повного керівництва над стихійним загоном;
- ведення діяльності на базі місцевих загонів без втручання у їхню роботу;
- розформування стихійного загону і розподіл учасників по інших збройних формуваннях, що перебували під контролем влади;
- створення спільних органів управління загонами.
Завдяки учасникам стихійного руху Опору, кількість партизанів, керованих Українським штабом партизанського руху, почала істотно зростати. Якщо станом на весну 1943 р. влада контролювала тільки 8 з’єднань, 82 загони і загалом близько 14 тис. партизанів, то вже на кінець року під контролем було близько 38 тис. бійців руху Опору, 24 з’єднання, 152 загони[vii].
Полегшувала централізацію стихійних партизанських формувань та підпільних груп політична орієнтація їхніх учасників на Червону армію та радянську владу як вирішальні чинники для перемоги у війні над нацистською Німеччиною. Однак існували й суттєві розбіжності, зокрема, у питанні теорії і практики ведення бою. Керівники самоініціативного підпілля давали вказівки не виступати зі зброєю проти німців, накопичувати сили. До моменту організованого виступу вони чинили пасивний опір: займалися антинацистською пропагандою, допомагали військовополоненим, намагалися перешкоджати вивезенню людей на примусову працю до Німеччини, псувати сільськогосподарську техніку у громадських господарствах та обладнання на промислових підприємствах. Цією так званою тактикою тримання зброї напоготові керувалися, щоб не допустити можливих відплатних актів терору проти мирного населення.
Водночас від підконтрольних партизанів партійно-державне керівництво вимагало боротьби будь-якими методами й найскорішими темпами, попри наслідки для населення. Для прикладу, у березні 1942 р. учасники резидентури НКДБ СРСР «Маршрутники» (діяла на півдні України у м. Миколаїв) здійснили підрив німецького військового аеродрому. За це нацисти стратили 10 заручників з-поміж цивільного населення міста. Пізніше викритий керівник резидентури Віктор Лягін («Корнєв») заявив на допиті: «Коли б страчені радянські громадяни знали, що знищені німецькі літаки призначалися для руйнування радянських міст і винищення мирного населення, то ці десять заручників не пошкодували б свого життя для знищення німецьких літаків»[viii].
Окупанти не могли не помітити активність партизанів. З метою залякування місцевого населення, а також як відплатні акції за допомогу бійцям руху Опору, нацисти не обмежувалися тільки поодинокими, показовими стратами. Всього за роки окупації України військовими підрозділами Німеччини та її союзників було знищено 1 377 населених пунктів. Найбільшим з поміж них було селище Корюківка, що на Чернігівщині. Впродовж кількох днів березня 1943 р. там було вбито майже 7 тис. жителів, а 1 290 будинків (із 1 300 наявних) спалено[ix].
Доволі делікатною темою були стосунки партизанів з місцевим населенням. В Радянському Союзу про їх негативні сторони було не прийнято говорити. Однак грабунки, мародерство, пияцтво, насильство щодо жінок – це одна із темних сторін партизанського життя в екстремальних умовах. Дисципліна в загоні залежала передусім від командира: «Дуже важливо щоб командир не був п’яницею, умів собою володіти, тому що авторитет командира залежить від того, наскільки він багато п’є і як відноситься до жінок»[x] – аналізував свій воєнний досвід начальник штаб партизанських загонів і груп Уманщини Кузьма Гриб–«Верхов». Командир був своєрідною «совістю» всього партизанського формування.
Об’єднаними зусиллями радянські партизани досягли значних результатів у боротьбі з окупантами в Україні. Відповідно до офіційних даних, вони впродовж 1941–1944 рр. розгромили 411 гарнізонів противника, комендатур та осередків поліції, 56 штабів частин і з’єднань ворога, вивели з ладу 402 промислових підприємства, 59 електростанцій, 1 117 сепараторних пунктів, 915 складів тощо. Істотною проблемою для Вермахту та союзницьких армій стали диверсії партизанів на залізниці. Було підірвано 4 958 ешелонів та 61 бронепотяг, виведено з ладу 5 294 паровози, близько 52 тис. вагонів, платформ, цистерн; розгромлено 44 залізничні станції, знищено 607 залізничних і 1589 шосейних мостів. На річках України потоплено 105 плавзасобів. У боях і диверсіях партизанськими загонами було підбито і пошкоджено понад 3,6 тис. одиниць бойової техніки та озброєння, 13,5 тис. автомашин і 1 444 трактори. Серед трофеїв партизанів опинилося 13 танків і бронемашин, 190 гармат, 67 протитанкових рушниць, 506 мінометів і гранатометів, 3 217 кулеметів, 5 971 автомат, 60 355 гвинтівок, 2 903 пістолети, 63,3 тис. мін і снарядів, 27,2 тис. гранат, 12,2 млн набоїв, 28 т вибухівки[xi].
Також в Українському штабі партизанському русі після війни нарахували 468 тис вбитих солдатів та офіцерів противника. Ця кількість є доволі великою і викликає справедливу критику з боку багатьох дослідників. Названі окремими авторами альтернативні цифри від 10 до 20 тис. є теж доволі умовними, однак також значними.
Наведені числові показники стосуються як партизанів, так і підпільників. Значна частина стихійних загонів вийшла з антинацистського підпілля. Після взяття загонів під контроль звіти про діяльність загонів були передані до Українського штабу партизанського руху на затвердження та перевірку. Згодом – з тією ж метою до партійних органів.
Якими ж силами вдалося досягнути вищевказаних результатів? Директор Центрального державного архіву громадських об’єднань України к.і.н. Володимир Лозицький (1948–2019) дійшов висновку, що через партизанські загони в Україні пройшло 233 230 людей. До цього числа входять як учасники бойових дій, так і люди, які виконували завдання з розвідки, допомагали з житлом, виконували різні доручення, забезпечували партизанів їжею[xii].
Отримати офіційний статус учасника партизанського руху було доволі непросто, навіть попри хороші характеристики від бойових побратимів та активну діяльність. Переважна більшість людей долучилася до партизанського руху із самоініціативного підпілля чи стихійних загонів, і після звільнення України від нацистських окупантів на партизанів доволі часто чекали принизливі перевірки на політичну благонадійність. Колишніх учасників руху Опору відправляли до фільтраційних таборів НКВС. На умови в спецтаборі № 240 НКВД Української РСР скаржився боєць Житомирської партизанської дивізії Тимофій Глуховченко у листі до свого командира Степана Малікова: «Ми знаходимося разом з поліцаями і старостами, користуємось однаковими правами: як-то [перебуваємо] за [колючим] дротом виганяють [нас] під гвинтівкою на роботу, забороняли писати листи». Адміністрація спецзакладу удавалася до побиття, чинила на партизанів психологічний тиск. Утримуваних у таборі партизанів перед строєм звинувачували, що вони були «зрадниками Батьківщини». Спроби пояснити керівництву установи, що партизани і поліцаї «це не одне і те ж саме» призводили тільки до посилення режиму утримання. Після проходження перевірки Т. Глуховченка зарахували до штату Харцизького заводу, решту його товаришів чекала гірша доля: розжалувані до рядових, вони продовжили боротьбу у штрафному батальйоні[xiii].
Бійці стихійного руху Опору не були достойно нагороджені за сталінізму. Після війни на їхню долю доволі часто випадали гоніння та утиски. Багато з них попри очевидні заслуги у боротьбі з нацизмом були навіть ув’язненні на багато років. Лише смерть Сталіна уможливила їхню реабілітацію.
Повертаючись до особового складу радянського руху Опору, варто вказати, що більшість становили українці – 59 %, росіяни – 22 %, білоруси – 6,6 %. Тільки 13,9% з них були комуністами, 19,9 % комсомольцями, решта – безпартійними[xiv].
Участь національних меншин у русі Опору лишається й досі одним із малодосліджених питань, як і ставлення до них різних течій антинацистської боротьби. За приблизними підрахунками, у радянському русі Опору частка євреїв становила близько 3%. Хоча вона, вірогідно, є більшою, оскільки доволі часто євреї використовували вигадані прізвища та вказували інші національності. Вони брали участь у всіх течіях руху Опору.
Виокремити зі списків особового складу партизанських формувань іншу етнічну меншину – ромів – також доволі складно. Як і євреї, вони доволі часто були записані під іншими прізвищами. В умовах нацистського терору, а подеколи й ромофобії місцевого населення, їм доводилося приховувати свою етнічність. Під час окупації побутували чутки про формування ромами партизанських загонів. Так, в НКВС УРСР було зафіксовано свідчення жінки, яка вийшла із зайнятої Вермахтом Харківщини на початку 1942 р.: «Раніше вони були “циганським ансамблем пісні і танцю”, а зараз б’ють німецьких фашистів, аж курить. Біля станції Нова Баварія (частина м. Харків) вони зробили аварію німецького поїзда з харчами, так усе із землею змішалося. Німці впіймали із їхнього загону одного цигана, який керував раніше ансамблем, і повісили в Новій Баварії». Однак інформація не підтвердилася.
За гендерною ознакою більшість у русі Опору становили чоловіки. Однак партизанські звіти та спогади очевидців рясніють також згадками про участь жінок. За підрахунками історика Олександра Гогуна, в одинадцяти найбільших партизанських з’єднаннях (45 478 бійців) було 3 171 жінок (6,97 %)[xv]. Ця статистика доволі близька до загальної чисельності жінок у радянському русі Опору. Відповідно до офіційних даних Українського штабу партизанського руху, жінки складали 6,1 %[xvi].
На рівні з чоловіками жінки брали участь у боях з німецькими гарнізонами та поліцією, здійснювали диверсії на залізницях, мостах, складах, несли вартову службу, були радистками, зв’язковими, розвідницями, лікарками, санітарками, кухарками, пралями.
Достеменно невідомо про існування в Україні партизанських загонів, очолюваних жінками. Однак цікавими видаються навіть чутки, які радянська розвідка фіксувала на окупованій території України. Так, зв’язкова київського підпілля Марія Гурська повідомляла, що в середовищі столичних підпільників набула поширення інформація про відому активістку-буряківницю Марію Демченко, яка організувала партизанський загін. Його було викрито, а командирку страчено[xvii]. Випадок із Марією Демченко також не підтвердився, але це ніяк не применшує участь жінок у русі Опору.
Радянський рух Опору в Україні був багатонаціональною силою з кількісною перевагою українців. У своєму становленні він пройшов шлях від численних трагічних провалів спеціально підготовлених бійців та стихії повсталого народу до єдиної контрольованої та ефективної сили. Бойова, диверсійна, розвідувальна діяльність українських партизанів та підпільників стала одним із важливих факторів вигнання з України нацистів.
Іван Капась, кандидат історичних наук, автор книги «Радянський рух Опору в Україні: організація, легітимація, меморіалізація (1941–1953 рр.)»
[i] Кентій А.В., Лозицький В.С. Війна без пощади і милосердя: Партизанський фронт у тилу вермахту в Україні (1941–1944). – К., 2005. – С. 4.
[ii] У період найбільшого піднесення УПА влітку 1944 р. її чисельність складала 23 тис. чол. Чисельність загонів Бульби-Боровця історики оцінюють від 3 до 10 тис. людей – Прим. наук. ред.
[iii] Це вилилося у протистояння між УПА та польським Рухом Опору, жертвами якого стали переважно мирні жителі. Найбільшого піку українсько-польський конфлікт сягнув у 1943 р. на території Волині і набув характеру етнічних чисток. За підрахунками, жертвами дій УПА стали від 60 тис. до 100 тис. мирних поляків. Жертви з українського були значно меншими – Прим. наук. ред.
[iv] «Копия стенограммы беседы с командиром партизанского отряда Золотоношского района Полтавской области Савраном М. И., 23.12.1943 г.». – ЦДАГО України, ф. 166, оп. 2, спр. 34, арк. 1–2.
[v] «Копия стенограммы беседы с комиссаром соединения Федорова – подполковником Дружининым В. Н., 3 апреля 1944 г.». – ЦДАГО України, ф. 166, оп. 2, спр. 61, арк. 2.
[vi] «Приказ № 53 Штаба партизанского движения Юго-Западного фронта, с. Ново-Беленькая, 12 августа 1943 г.». – ЦДАГО України, ф. 62, оп. 4, спр. 352, арк. 12.
[vii] Курас И.Ф., Кентий А.В. Штаб непокоренных: (Украинский штаб партизанского движения в годы Великой Отечественной войны). – К., 1988. – С. 114.
[viii] «Докладная записка о подпольных большевистских организациях, действовавших в период оккупации в г. Николаеве» начальника УНКГБ по Николаевской области А. Мартынова секретарю Николаевского обкома КП(б)У тов. Филиппову, 31 августа 1945 г.». – ГДА СБУ, ф. 60, оп. 1, спр. 99607, т. 2, арк. 47.
[ix] Легасова Л., Шевченко М. Спалені села (1941–1944 рр.): український вимір трагедії // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – К., 2010. – Вип. 13. – С. 162.
[x] «Стенограмма беседы с командиром штаба соединения боевых партизанских групп и отрядов Уманщины Гриб–Верхова К.К.». – ЦДАГО України, ф. 166, оп. 2, спр. 58, арк. 11.
[xi] Кентій А.В., Лозицький В.С., Слободянюк М.А. Радянський рух Опору на окупованій території України. – К., 2010. – 98 с. – С. 32.
[xii] В.С. Лозицький До питання про загальну чисельність партизанів УРСР у роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.). – Український історичний журнал. – 2011, № 6. – С. 168.
[xiii] «Рапорт бывшего секретаря партийного бюро партизанского отряда им. Молотова Глуховченко Тимофея Михайловича командиру соединения партизанских отрядов Житомирской области Маликову Степану Федоровичу, 20 ноября 1944 г.». – ЦДАГО України, ф. 1, оп 23, спр. 1364, арк. 6.
[xiv] Кентій А.В., Лозицький В.С., Слободянюк М.А. Радянський рух Опору на окупованій території України. – К., 2010. – С. 33.
[xv] «Материалы, подобранные научным сотрудником Управления НКВД УРСР тов. Гудзенко П.П., 16 февраля – 19 июля 1942 р.». – ЦДАГО України, ф. 1, оп. 70, спр. 23, арк. 62.
[xvi] Гогун А. Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования, 1941–1944. – М., 2012. – С. 329.
[xvii] Кентій А., Лозицький В. Радянські партизани: світло і тіні. – К., 2010. – С. 73.