В рамках конференції «Фоєрбах 11: Україна між глобальними та локальними кризами» (журнал «Спільне», жовтень 2020 р.) відбулася дискусія, присвячена пам’яті про цивільних жертв конфліктів. Ми коротко наводимо основні тези учасни_ць заходу.
В рамках конференції «Фоєрбах 11: Україна між глобальними та локальними кризами» (журнал «Спільне», жовтень 2020 р.) відбулася дискусія, присвячена пам’яті про цивільних жертв конфліктів. Ми коротко наводимо основні тези учасни_ць заходу.
Юлія Абібок, журналістка, аспірантка НаУКМА
Існує різниця між традиціями та практиками комеморації, які склалися в Луганській та Донецькій самопроголошених республіках. У Донецьку ви не можете просто загинути, ви можете загинути лише як герой. А в Луганську, навпаки, робиться великий акцент на стражданнях місцевого населення. Дві самопроголошені республіки в принципі доволі сильно відрізняються, відрізняються традиції, відрізняються свята. Наприклад, день пам’яті загиблих солдат — це виключно луганська традиція. Чому такі різні акценти? Першопричиною є економічний стан цих територій. У Луганську великі проблеми, тут важко було б позиціонувати себе як переможців. У Донецьку теж є економічні складнощі, але не настільки значні. Друга причина — це те, як формувалася влада у цих республіках і наскільки вона міцна. У Луганську довгий час існували групи, які воювали між собою й не підкорялись єдиному центру. Цивільний фактичний керівник був менш впливовим за польових командирів. Через це зручніше підтримувати пам’ять про цивільних жертв, аніж про «Героїв Новоросії». У Донецьку подібні групи швидко розігнали.
На підконтрольній українському уряду території Донеччини і Луганщини спільних практик комеморації немає, але є місцеві події та дати, які відзначають. У Маріуполі згадують обстріл мікрорайону Східний, який відбувся 24 січня 2015 року. З цього виріс потужний культ комеморації за участі міської та обласної влади. На місці обстрілу встановлено пам’ятник. Більшість повідомлень у медіа починаються з уточнення, хто саме здійснив обстріл. Але на цьому зазвичай розмова про виконавців злочину закінчується. Акцент робиться на постраждалих, а не на тих хто це зробив. Тут відчувається різниця між журналістикою війни й журналістикою миру.
У повідомленнях з боку самопроголошених республік зазвичай не йде мова про постраждалих цивільних осіб з протилежної сторони. Натомість українські медіа на підконтрольній частині області іноді згадують постраждалих цивільних із самопроголошених ЛНР і ДНР. Проте це також використовується як інструмент пропаганди, аби показати, як погано живеться в республіках.
Наталія Каплун, координаторка програм з документування благодійного фонду «Восток-СОС»
Ми почали досліджувати політику пам’яті у Слов’янську 2018 року. Ми записали чимало історій цивільних мешканців, що пережили обстріли, полон, були незаконними в’язнями. Під час збору матеріалів ми вивчили всі пам’ятки, що стосуються подій 2014 року. Більшість із них присвячені пам’яті українських військових. Мер міста Вадим Лях пояснив, що це були низові ініціативи, пам’ятки встановлювали громадські активісти 2014 року. Зазвичай спочатку активіст_ки встановлювали пам’ятник і лише потім його брала на баланс місцева влада.
Більшість пам’яток встановлено на околицях міста, де були розташовані українські військові. У самому ж місті є лише три пам’ятних місця. Серед них меморіальна таблиця, присвячена Володимиру Рибаку, камінь у місцевому парку, де в майбутньому має бути встановлено пам’ятник загиблим цивільним та пам’ятник загиблим протестантам (чотирьом представникам церкви п’ятидесятників, яких убили в червні 2014. – Прим. автора).
Тарас Білоус, редактор журналу «Спільне»
Варто почати з комеморації жертв авіаудару, який відбувся у Станиці Луганській 2 липня 2014 року. Це було рівно через місяць після удару по Луганській ОДА. Тому коли штаб АТО заявив, що вони тут ні до чого — я поставився до цього критично. Але вже за кілька днів з’явилися публікації, у яких неназвані воєнні історики з Луганська казали про два інциденти — авіаудар по відділку міліції та обстріл «Градами» вулиці Островського. На той час ця версія звучала правдивіше, ніж повідомлення штабу АТО.
Я повернувся до цієї історії, коли 2015 року волонтерив у Станиці Луганській. Стало зрозуміло, наскільки ця історія важлива для місцевих. Іноді під час розмов на тему війни вони згадували два моменти — діяльність роти «Торнадо» і авіаудар. Треба віддати належне, проблему «Торнадо» попередня влада частково вирішила.
З 2015 року на вулиці Островського щороку проходять пам’ятні заходи, з ініціативи мешканців, у яких загинули родичі чи знайомі. З 2016 року до вшанування пам’яті долучилася голова селищної влади. Держава в особі Райдержадміністрації чи військових ніяк не допомогала, але принаймні не заважала. Це єдиний на підконтрольній Україні території випадок загибелі цивільних від дій української влади. У самопроголошених республіках випадки загибелі цивільних від рук представників ЛНДР вписали в офіційний дискурс і використовують власних жертв задля нагнітання ненависті до України.
У Станиці Луганській пам’ятні заходи вирізняються своєю нейтральністю. На них зазвичай навіть не кажуть, від чиїх дій загинули люди. Але ці заходи не потрапляють в об’єктиви ЗМІ, хоча сама Станиця Луганська часто привертає увагу журналістів. Чимало ЗМІ проводили розслідування і сходяться на думці, що авіаудар завдали українські військові, але держава Україна досі це не визнає.
Коли ми говоримо про діалог, то часто чуємо від представників патріотичних організацій питання «діалог з ким»? Можна було б почати з діалогу з людьми, які так чи інакше постраждали від авіаудару. Вони живуть на підконтрольній Україні території, їхні рідні та знайомі загинули від рук української армії й вони п’ять років чекають якоїсь реакції. Їхні будинки відновили міжнародні організації, а від української влади вони чекають визнання цієї трагедії.
Ольга Коссе, керівниця організації «Відповідальні громадяни»
Наш опыт работы с двух сторон вызвал у нас желание создать проект «Чёрные дни Донбасса». Этот проект посвящён гражданским лицам, которые погибли во время конфликта. Мы также выбрали самые известные случаи гибели гражданского населения, которые потрясли не только Украину, а и весь мир. Одна из наших задач — это учреждение на национальном уровне дня памяти гражданских лиц, погибших в конфликте на Донбассе. Мы создали петицию на сайте Президента Украины.
В Украине есть примеры, когда память гражданских почитают на локальном уровне, например, в той же Станице Луганской, но в национальной повестке память о гражданских лицах практически отсутствует. Одной из наших задач было показать на общенациональном уровне, что такая проблема существует. Люди гибли, люди продолжают гибнуть и жить в условиях конфликта. Говорить об этом сложно, так как вокруг этой темы много пропаганды. Каждый раз, когда речь заходит о почтении памяти, никто не говорит про общую рамку. Гражданское население в каждом населенном пункте гибло независимо от стороны конфликта, никто не несёт за это ответственность.
Когда мы публиковали информацию о каком-нибудь трагическом дне, всегда возникал вопрос «а кто же виноват». Официальной позиции по этим вопросам нет, а независимые расследования не принимаются во внимание ни в Украине, ни в ОРДЛО. Тема преступления военных табуирована с двух сторон. Доклады ООН и других международных организаций, которые рассказывают о таких преступлениях — игнорируются или подвергаются гонениям. В ОРДЛО военные в принципе могут быть показаны только как герои. Это не даёт возможности вести расследования и показывать, что какая-либо из сторон виновна в гибели мирного населения.
Пока не будет справедливости, каждая сторона будет и дальше поддерживать своё информационное поле. Есть пример авиаудара в Снежном. При СНБО была создана группа для расследования этого случая, но с 2014 года нет никаких официальных результатов расследования. Выходит, что в Украину может прилететь любой самолёт, совершить удар и его никто не заметит.
Реакция общества на наш проект показала, что для примирения и реинтеграции должны быть справедливые расследования, стороны должны признавать ответственность, а не отдавать всё на откуп международным организациям.
Сергій Румянцев, керівник Центру незалежних соціальних досліджень (Берлін)
Я буду говорить о Карабахском конфликте. Но стоит отметить, как много похожего на постсоветском пространстве. Слушая истории о коммеморации гражданских жертв в Украине, неизбежно возникает много параллелей с Южным Кавказом. Очень много похожих практик и процессов, но есть и свои отличия. Главное из них — первыми жертвами конфликта на Южном Кавказе стали именно гражданские лица.
Также важно, что эта память изначально создавалась как транснациональная, как некая реплика в глобальный контекст. Я бы рискнул сказать, что тема гибели гражданских лиц возникла после Второй мировой войны и Холокоста. Холокост стал глобальной рамкой, которая стала отмерять события в других контекстах и других войнах.
То, что это тема и тема геноцида в отношении гражданского населения была чрезвычайно важна для политики памяти на Южном Кавказе, очевидно связано с армянской стороной конфликта. Армяне и армянская диаспора до сих пор добиваются признания геноцида со стороны Османской империи. Эта травма, культивируемая в армянском обществе, остаётся открытой раной, так как нет признания со стороны Турции как наследницы Османской империи.
Первые примеры гибели гражданских — это жертвы погромов в феврале 1988 года и январе 1990 года. Эти жертвы оказались в центре коммеморации в Армении и они, конечно, вписаны в тему геноцида со стороны турков. В этом смысле азербайджанцы становятся частью турецкого сообщества.
Важно то, что изначально эти события были мифологизированны. Это произошло с подачи обеих сторон, но в большей степени, пожалуй, со стороны Азербайджана.
Кроме этнических погромов происходило насилие над азербайджанцами в Армении и армянами в Азербайджане. Примерно 500-600 тысяч человек стали беженцами. С армянской стороны насилие над азербайджанцами в Армении всегда отрицалось и подавалось так, будто 200-300 тысяч человек решили уехать. Разумеется, никакой памяти об этих азербайджанцах в Армении не существует, они просто как будто уехали и всё.
Примерно то же самое происходит с беженцами-армянами из Азербайджана, которые точно также покинули Азербайджан, но с одной большой разницей. Азербайджанская сторона тут же мифологизировала этнический погром в Сумгаите в том духе, что армяне сами себя убивали для возбуждения мирового сообщества. Эта конспирологическая теория, к сожалению, повторилась в более масштабном, центральном событии коммеморации и гибели гражданских жертв в конфликте — трагедии в Ходжалы. Это небольшое поселение на территории Нагорного Карабаха, получившей по политическим причинам статус города. В него были переселены турки-месхетинцы, сбежавшие от погромов в Центральной Азии. Произошло жестокое насилие над гражданским населением. Азербайджанская сторона не смогла удержать город и люди были вынуждены мешать. Это был февраль 1992 года. Несколько сотен человек были убиты, в основном женщины, дети, старики.
Это совершенно трагическая история и, по словам Тома де Ваала, исследователя этого конфликта, самая масштабная гибель гражданского населения в конфликте на Южном Кавказе. Естественно, она сразу стала центральным местом травматической памяти в Азербайджане. Вокруг этого события и строится коммеморация жертв и это история не про память о жертвах, а про выставление претензий противнику и требования осудить его со стороны международного сообщества.