Пер. з англ. Лесі Бідочко, наук. ред. Надія Чушак
Ця робота [виховання дітей і робота по дому] не є продуктивною в сучасній капіталістичній економіці, навіть якщо з тисячократних дрібних зусиль постає велетенська самопожертва. […] Продуктивною вважається — поки існують капіталістичне панування й система оплати праці тільки та робота, що створює додаткову вартість, продукує капіталістичний зиск. [...] Це звучить грубо й божевільно, але повністю відповідає грубості й божевіллю сучасної капіталістичної економіки, і усвідомити цю грубу дійсність ясно й гостро і є першою необхідністю для пролетарок.
Роза Люксембург
«Виборче право жінок і класова боротьба»
Вступ
Роза Люксембург написала не надто багато про так зване жіноче питання . Проте це не означає, що її праці не слід розглядати в контексті феміністично-революційної історії. Навпаки, несправедливо було б стверджувати, що в її працях, особливо в критиці політичної економії, немає орієнтирів для прогресивної феміністичної політики й емансипації жінок — тем, актуальних для людства протягом усієї історії, зокрема й сьогодні. У цій статті, спираючись на «Акумуляцію капіталу» Рози Люксембург та її аналіз зв’язків між капіталістичним і некапіталістичним просторами, ми спробуємо трохи «додумати» теорію Люксембург. Чи можна сьогодні говорити про «люксембургіанський фемінізм» чи радше про марксистсько-феміністичний підхід до теорії акумуляції (накопичення) Люксембург? Чи існує зв’язок між її «діалектикою просторовості» та теорією соціального відтворення? Чи можна використовувати люксембургіанську критику політичної економії для марксистсько-феміністичного аналізу репродуктивної праці жінок та її економічної ролі у відтворенні акумуляції? У статті детально проаналізовано ці питання, зокрема розглянуто критику буржуазного фемінізму з боку Рози Люксембург та зв’язки між ключовими елементами її праці «Акумуляція капіталу» та теорією соціального відтворення.
Напередодні Першої світової війни, після майже п’ятнадцяти років роботи, Роза Люксембург опублікувала свою фундаментальну теоретичну працю «Акумуляція капіталу. До економічного обґрунтування імперіалізму» (Берлін, 1913) [Люксембург 2019]. Це одна з найактуальніших і найоригінальніших класичних праць із марксистської економіки. «Акумуляція капіталу» стала продовженням «Вступу до національної економії» [Hudis (ed.) 2013]. Його Люксембург написала за матеріалами лекцій із політекономії, які з 1906 по 1916 рік читала в партійній школі Соціал-демократичної партії Німеччини (СДП). Якщо коротко, «Акумуляція капіталу» запропонувала метод наукового вивчення й пояснення умов капіталістичної монополізації, розширеного відтворення й імперіалізму з урахуванням динамічних відносин між капіталістичною й некапіталістичною просторовістю. На думку Люксембург, Маркс знехтував просторовою зумовленістю капіталу й зосередився лише на часі, тобто на темпоральному вимірі внутрішньої динаміки капіталістичного відтворення. Натомість теоретикиня «намагалася довести, що сутність капіталу полягає в прагненні зжерти те, що є для нього зовнішнім, — некапіталістичний простір» [Hudis 2014]. Люксембург прагнула сформулювати власну теорію розширеного відтворення та розкритикувати класичну економіку, враховуючи не лише часовий, а й «просторовий вимір аналізу». Пітер Гудіс назвав цю просторову зумовленість капіталістичного накопичення «діалектикою просторовості». У своїх працях, особливо у «Вступі до національної економії», «Акумуляції капіталу» й «Антикритиці», Роза Люксембург наголошувала: важливо розуміти, що задля свого відтворення капіталізм руйнує общинні формації, не пов’язані з капіталом. Вона наочно продемонструвала, що імперіалізм невіддільний від динаміки капіталізму. За словами Пітера Гудіса, критикуючи Марксові формули розширеного відтворення, викладені наприкінці другого тому «Капіталу», і намагаючись розширити його темпоральну теорію накопичення, Люксембург наголошувала, що імперіалізм — це просторовий відповідник процесів привласнення часу капіталом. У цій статті ми спробуємо довести, що люксембургіанську критику політичної економії, вибудувану навколо «діалектики просторовості», теж можна застосувати для аналізу певних типів соціального відтворення. Ми представимо марксистсько-феміністичне прочитання люксембургіанської теорії акумуляції на основі аналізу динамічних зв’язків між домогосподарством і ринком, а також пропонуємо аналітичний метод, що виходить за рамки звичних феміністичних підходів, які часто апелюють лише до окремих епізодів із життя Рози Люксембург. На нашу думку, феміністичний аналіз теоретичної та революційної спадщини Люксембург має зважати на те, як її теорія накопичення (акумуляції) може прислужитися марксистському фемінізму та допомогти в наших спробах збагнути й змінити навколишній світ.
Перш ніж перейти до марксистсько-феміністичного аналізу теорії накопичення Люксембург, дозволимо собі кілька коротких зауваг про рецепцію «Акумуляції капіталу» одразу після її публікації. У цій праці Люксембург звернула увагу на «кричущі суперечності» в другому томі Марксового «Капіталу», які, на її думку, були вадами підходу автора до проблеми накопичення й розширеного відтворення. І друзі, і недруги різко розкритикували книжку. У листі до Франца Мерінга, говорячи про критику «Акумуляції капіталу», Люксембург писала: Загалом я розуміла, що невдовзі книжка наразиться на опір; на жаль, наш панівний «марксизм» ніби той дідуган із подагрою — боїться будь-якого свіжого подуву думки; і я була свідома того, що від початку на мене чекає боротьба. Ленін заявляв, що Люксембург «опошлила марксизм» і «помиляється щодо теорії накопичення капіталу». Її працю трактували як ревізію Маркса, хоча сáме Люксембург різко виступала проти будь-яких ревізіоністських тенденцій у німецькій СДП та протистояла «епігонським» партійним колам і кон’юнктурникам, котрі настільки «скорегували» Маркса, що поступово почали відкидати соціалістичні принципи, необхідність революційних дій та інтернаціоналізм. Люксембург наполягала, що сучасна марксистська думка має шукати точніші відповіді на економічну кризу та пояснювати її поглиблення й нові факти економічного життя. «Акумуляцію капіталу» гостро критикували не лише опортуністично-реформістські й ревізіоністські кола СДП, а й ортодоксальні марксисти на чолі з Карлом Каутським. Вони ганили не лише книжку, ставлячи під сумнів її марксистський характер, а й удавалися до дешевих психологічних і консервативних аргументів, щоб викликати недовіру до самої Люксембург та викрити її як нібито некомпетентну або погано обізнану з марксистськими текстами. Книжка Вернера Зомбарта «Пролетарський соціалізм» («Der proletarische Sozialismus») — приклад такої критики: «Найлютіші соціалісти — ті, хто обтяжені почуттям ресентименту. Типова ситуація: кровожерлива, отруйна душа Рози Люксембург обтяжена чотирикратним ресентиментом — жінки, іноземки, єврейки й кульги». Навіть у Німецькій комуністичній партії її прозивали «сифілісом Комінтерну», а Макс Вебер одного разу навіть назвав її істотою, якій місце «в зоопарку». Рая Дунаєвська, авторка книжки «Роза Люксембург, визволення жінок і марксистська філософія революції», пише: Злобливий чоловічий шовінізм охопив цілу партію разом з Августом Бебелем, автором праці «Жінка і соціалізм», котрий створив міф про себе як справжнього фемініста, і Карлом Каутським — головним теоретиком Інтернаціоналу. Дунаєвська у своїй гендерно-соціальній розвідці цитує місце про Розу Люксембург із листа Віктора Адлера до Августа Бебеля: «Ця отруйна шльондра ще завдасть великої шкоди, адже вона кмітлива й начисто позбавлена почуття відповідальності, а її єдиний мотив — майже збочене прагнення довести своє» [Там само]. Очевидно, тут ми спостерігаємо консервативну політичну тактику, що передбачала нападки на видатних жінок, а цього разу ще й містила серйозне сексистське знецінення праці Люксембург. Роза чудово знала про задушливий сексизм, притаманний не лише суспільству взагалі, а й представникам соціал-демократичного руху.
У статті «Тактичне питання» (1902) вона писала: Політична емансипація жінок стала б свіжим вітром у політичному й духовному житті [соціал-демократії], повів якого видув би сморід нинішнього міщанського сімейного життя, котрим виразно позначені й члени нашої партії — робітники та керівництво. У вступі до «Антикритики» Люксембург наголошувала, що на жодну марксистську книжку не було таких дошкульних відгуків, як на «Акумуляцію»: Наскільки я знаю, подібна доля не спіткала жодне партійне видання, хоча, звичайно, десятки років соціал-демократичні видавці друкували не лише золото й перли.
Усі ці події однозначно вказують, що так чи так тут вирували пристрасті, далекі від «чистої науки». Далі в статті ми не повертатимемося до цього важливого аспекту соціальної та гендерної історії, проте пам’ятаймо про його всепроникність, зокрема коли обговорюємо теоретичні й численні квазітеоретичні закиди «Акумуляції капіталу» та досвід Люксембург як теоретикині, викладачки й революціонерки. Існує дуже мало текстів про феміністичний вимір теорії Рози Люксембург, тож далі ми спробуємо окреслити засади її марксистського або так званого люксембургіанського фемінізму. З феміністичної перспективи праці Люксембург інтерпретують рідко, а на «Акумуляцію капіталу» майже не зважають. Зазвичай феміністична аналітика розглядає праці Люксембург або в контексті її особистого життя, або (дуже рідко) під кутом зору критики політичної економії. Безумовно, той факт, що теоретикиня мало писала про «жіноче питання», теж вплинув на те, що питання фемінізму Люксембург здебільшого пов’язують з її біографією й особистими стосунками. Звісно, це важливі теми, особливо з огляду на те, що історична наука традиційно уникає говорити про жінок і їхній досвід. Та в цій статті ми спробуємо відійти від звичних інтерпретацій і проаналізувати позицію Рози Люксембург щодо жінок, щоб показати, як можна адаптувати «Акумуляцію» до сучасної марксистсько-феміністичної теорії соціального відтворення.
Ми поставимо такі питання: що можна дізнатися про фемінізм Рози Люксембург на основі кількох її текстів і записаних промов про «жіноче питання»? Чи можна виявити дискурсивні точки входу, які поєднають ці праці з критикою політичної економії? Відповіді на ці питання підтвердять релевантність фемінізму Рози Люксембург включно з актуальною гострою критикою буржуазного фемінізму, неспроможного вирішити класову нерівність за неолібералізму. У наступній частині статті ми спробуємо визначити базові погляди Люксембург на «жіноче питання», а в третій частині простежимо зв’язок між її тезами про акумуляцію капіталу й про роль некапіталістичної просторовості в багаторівневих процесах соціального відтворення. Критика буржуазного фемінізму у Рози Люксембург не організовувала жіночі робітничі групи; її діяльність у цій царині залишається непоміченою, бо вона працювала переважно за лаштунками.Теоретикиня щиро підтримувала організаційну роботу соціалістичного жіночого руху, усвідомлюючи важливість і складність трудового життя для емансипації жінок. Ця підтримка проявлялася через співпрацю з її близькою подругою Кларою Цеткін. В одному з листів до Цеткін можна побачити, наскільки Розу цікавив і хвилював жіночий рух: «Коли ти збираєшся написати мені довгого листа про жіночий рух? Благаю, надішли хоча б короткого!» Про інтерес до цієї теми вона заявила й в одному з виступів: «Я можу тільки захоплюватися товаришкою Цеткін, що вона [...] бере на себе цю ношу». Хоча Люксембург нечасто називала себе феміністкою, у листі до Луїзи Каутської вона писала: «Ви приїдете на жіночу конференцію? Можете собі уявити, я стала феміністкою!» Окрім того, що Роза працювала «за лаштунками» й приватно цікавилася «жіночим питанням», вона долучалася до відкритої дискусії про класову проблему жіночого руху. У промові «Виборче право жінок і класова боротьба» (1912) Люксембург критикувала буржуазний фемінізм і наполягала: Монархія та безправність жінки стали найважливішими інструментами капіталістичного класового панування [...]. Якби йшлося про жінок із класу буржуазії, то від них капіталістична держава могла б очікувати хіба що дієвої підтримки реакції. Більшість буржуазок, які, наче левиці, кидаються на боротьбу проти «чоловічих привілеїв», невинними ягнятками тупотіли б у лавах консервативної та клерикальної реакції, якби там їм дали право голосу. Питання виборчого права для жінок і сучасна концепція права, заснована на індивідуальних правах, відіграла важливу роль у так званому великому переході від феодалізму до капіталізму. Для Рози Люксембург жіноче виборче право — питання тактики, адже, за її словами, воно лише формалізує вже посталу «політичну зрілість» пролетарок. Далі вона підкреслює, що йдеться не про підтримку якогось окремого випадку здобуття права голосу (хоча це, безумовно, значуще), а про боротьбу за загальне виборче право, завдяки якому жіночий соціалістичний рух зможе надалі розробляти стратегію емансипації жінок і робітничого класу загалом. Однак ліберальна стратегія боротьби за право голосу не була класовою й не прагнула повалити капіталістичну систему . Для Люксембург метафізика індивідуальних прав у рамках ліберального політичного проєкту передусім захищає приватну власність і накопичення капіталу. Ліберальні права виникають не як реакція на реальні соціально-матеріальні умови — їх встановлюють хіба як щось абстрактне й номінальне, тож реалізувати їх неможливо. Теоретикиня коментує це так: «[це] просто формалістичне сміття, з яким стільки носилися та про яке стільки товкмачили, що [воно] втратило будь-яке практичне значення». Люксембург відкидає традиційне визначення громадянських прав разом із боротьбою за жіноче право голосу й вказує на паралелі з боротьбою за національне самовизначення: Адже історична діалектика показала, що не існує «вічних» істин, не існує «прав» [...]. За Енгельсом, «те, що добре тут і тепер, може бути поганим деінде, і навпаки»; те, що правильне й розумне в одних обставинах, стає дурницею й абсурдом в інших. Історичний матеріалізм навчив нас, що справжній зміст цих «вічних» істин, прав і формул визначається лише соціально-матеріальними умовами середовища в певну історичну добу. У наведеній раніше цитаті з «Виборчого права жінок» Рози Люксембург ідеться про класичні проблеми, які вперше було порушено й обговорено в рамках соціалістичного фемінізму кінця ХVІІІ — початку ХІХ століть: роль буржуазного фемінізму в капіталістичному відтворенні та використання феміністичних цілей для отримання прибутку. Щоразу коли капіталізм переживає кризу або шукає «спільників» для свого відновлення чи дальшого накопичення капіталу, він інтегрує маргіналізованих Інших у свій ліберальний політико-правовий устрій, байдуже — жінок, дітей, небілі раси чи ЛГБТІК, тобто тих, кого можна використати й з ким можна особливо не рахуватися. Отже, до основних умов акумуляції належить наявність пропозиції живої праці, відповідно до потреб акумуляції, — праці, що її пускає в роботу капітал. [...] дедалі більший розвиток змінного капіталу, що супроводжує накопичення, мусить виявлятись у дедалі більшому залученні фактичних робітників. Звідки береться цих додаткових робітників? Згідно з економічною теорією Люксембург, капіталістичний спосіб виробництва відтворюється через утворення додаткової вартості, присвоєння якої можна стимулювати лише паралельним збільшенням виробництва товарів із додатковою вартістю.
Отже, треба забезпечити відтворення виробництва в більшому обсязі, ніж раніше, а це означає, що розширення капіталу — абсолютний закон, який регулює виживання будь-якого капіталіста. В «Акумуляції капіталу» Роза Люксембург окреслює засади розуміння капіталізму як типу соціальних відносин, який постійно породжує кризи й неодмінно стикається з об’єктивними обмеженнями попиту й саморозширення. Тож вона розробила теорію імперіалізму, засновану на аналізі процесу суспільного виробництва й акумуляції капіталу, яка відбувається коштом різних «некапіталістичних формацій». Безперечно, пояснення економічного коріння імперіалізму неодмінно має виходити й узгоджуватися з [правильним розумінням] законів накопичення капіталу, адже імперіалізм узагалі, як свідчить універсальне емпіричне спостереження, — це не що інше, як специфічний метод накопичення [...]. Суть імперіалізму полягає саме в експансії капіталу зі старих капіталістичних країн у нові регіони та в конкурентній економічній і політичній боротьбі за нові території. На відміну від Маркса, який розділяв фактичне накопичення окремих капіталістичних країн і їхні зовнішньоторговельні відносини, Люксембург стверджує, що розширене відтворення не слід розглядати в контексті ідеального капіталістичного суспільства. Щоб краще пояснити розширене відтворення, Маркс абстрагувався від зовнішньої торгівлі й розглядав лише одну умовну країну, щоб продемонструвати, як додаткова вартість реалізується в ідеальному капіталістичному суспільстві, де панує закон вартості, що є законом світового ринку. Попри свої заперечення, Люксембург не сумнівається в тому, що Марксів аналіз змінного капіталу допомагає сформулювати проблему закону накопичення, який одночасно є ключем до її суспільно-економічної теорії. Це дозволяє схопити надзвичайно важливу відмінність між продуктивною й непродуктивною працею, без чого майже неможливо зрозуміти теорію соціального відтворення як відгук на неокласичну економіку та її союзництво з ліберальним фемінізмом.
Саме тому в «Акумуляції капіталу» Люксембург цитує Маркса: Робітнича людність може збільшитись, коли раніше непродуктивні робітники перетворяться на продуктивних, або коли частина людності, яка раніше не працювала, — жінки, діти й паупери — утягується у процес продукції. Цей тип економіки й ліберального залучення робітництва має низький демократичний потенціал і зовсім не збирається емансипувати пригноблений клас. Права надають дуже обережно, на підставі ідентичності (а не соціоматеріального рівня) і винятково за формулою, призначеною насамперед для захисту відтворення капіталістичного способу виробництва. Ще з початку XIX століття буржуазне жіноцтво не прагнуло скасувати класову систему, а, навпаки, підтримувало її. Ба більше, буржуазний фемінізм схвалює капіталізм і власну класову позицію та ігнорує права жінок робітничого класу. Процеси акумуляції капіталу, сучасна держава, лібералізм, зрештою, буржуазний фемінізм рухаються одним шляхом. На формальному рівні політичні права жінок цілком гармонійно узгоджуються з буржуазною державою. Приклади Фінляндії, Американських Штатів, кількох муніципалітетів свідчать, що політика рівноправ’я для жінок не підважує [буржуазну] державу, не посягає на панівну роль капіталу. Люксембург пояснює, що суфражистський рух реакційний не лише через банальну неспроможність буржуазок підтримати боротьбу за трудові й соціальні права пролетарок, а й через те, що капіталістки активно долучаються до гноблення жінок. Це зумовлено соціальними відносинами, заснованими на репродуктивній ролі жінки в домогосподарстві. Методологічно економічна теорія Люксембург заснована на відкритому протистоянні класичній політичній економії. Тож не дивно, що вона критикує саме ті соціальні явища й процеси, які уможливлюють капіталізм, — лібералізмі роль буржуазії в переході від феодальної монархії до капіталізму. Права, закони й модерні соціальні договори — ось інститути, які історично відіграли засадничу роль в утвердженні капіталізму. Водночас буржуазний фемінізм також важливий для підтримання капіталістичних класових структур. З одного боку, буржуазки вимагають політичного права голосу лише для жінок із панівного класу. Стоячи на позиціях індивідуалізму, вони не зацікавлені у вирішенні проблем усіх жінок чи в усуненні класових причин їхнього утиску. З іншого боку, на думку Люксембург, роль буржуазок надзвичайно важлива: вони активно підтримують усталені соціальні відносини. Крім тих небагатьох, хто має роботу чи професію, буржуазки не беруть участі в соціальному виробництві, вони — просто співпожирачки додаткової вартості, яку їхні чоловіки витискають із пролетаріату]. Протиставляючи цілі буржуазок і пролетарок, Люксембург уточнює, що проблема тут не лише гендерна, тобто «жіноча», а й класова. Не можна говорити про жінок узагалі, прикриваючись універсальністю, адже гендерний аналіз без класового неповний. Жінки з вищих класів здебільшого не залучені до виробництва в рамках ринкових процесів, отже, вони споживають додаткову вартість, отриману завдяки експлуатації робочого класу; тож їхня роль у відтворенні соціальних відносин має «паразитичний характер». …вони — паразити паразитів на тілі народу. А співпожирачі зазвичай іще лютіше й жорстокіше захищають своє «право» на паразитування, ніж безпосередні носії класового панування й експлуатації.
Отже, додає Люксембург, єдина соціальна роль буржуазок — це підтримувати й відтворювати чинний лад. Майже в усіх випадках вони не беруть участі в суспільному відтворенні, а функціонують радше як паразитичні співспоживачки. Здобувши право голосу, вони люто боронитимуть інтереси панівного класу й підтримуватимуть буржуазну державу й панування капіталу. Жінки з панівних класів завжди фанатично захищатимуть експлуатацію та гноблення робітничого люду, від якого вони через другі руки отримують засоби для свого марного існування. Не тільки Люксембург гостро критикувала буржуазний фемінізм. Великий внесок у цю справу зробили також Клара Цеткін, Надія Крупська й Олександра Коллонтай, особливо коли брати до уваги їхню оцінку реакційного ставлення лібералок до жіночої емансипації. Універсальні вимоги соціалісток виростали із соціально-матеріальних причин та питань і мали більше спільного з інтересами чоловіків із того самого класу, ніж із жінками з вищого класу. І це попри те, що історично появу жінок на ринку праці часто розглядали як спробу запровадити дешевшу конкуренцію з чоловіками, що, своєю чергою, вплинуло на зниження ціни праці. Розглядаючи питання жіночої робочої сили, соціалістки зазначають, що жінки додатково обтяжені репродуктивною працею в домашній сфері. Слова Цеткін можна вважати своєрідною «першою хвилею» або «ранньою теорією» соціального відтворення: «Жінки подвійно пригнічені: капіталізмом і своїм залежним сімейним становищем». На перетині діалектики просторовості й теорії соціального відтворення Марксистська позиція економічного аналізу Люксембург, особливо в «Акумуляції капіталу», ґрунтується на критиці класичної економіки й капіталістичних суспільних формацій. У своєму соціоекономічному аналізі праці й трудовій теорії вартості теоретикиня слідом за Марксом розрізняла продуктивну й непродуктивну працю. Один із прикладів цього — її бачення соціальної ролі сім’ї. Посилаючись на Енгельса, Роза Люксембург у промові 1912 року провела різницю між працею в ринковій сфері та в домогосподарстві та в такий спосіб заклала основи ранньої теорії соціального відтворення. Ця робота не є продуктивною в сучасній капіталістичній економіці, навіть якщо з тисячократних дрібних зусиль постає велетенська самопожертва. Ця робота — тільки особиста справа пролетаря, його щастя й благословення, і саме тому вона необхідна сучасному суспільству як повітря. Продуктивною вважається — поки існують капіталістичне панування й система оплати праці — тільки та робота, що створює додаткову вартість, продукує капіталістичний зиск. З цього погляду танцівниця вар’єте, яка змахами ніг загрібає прибуток у кишеню свого роботодавця, — це продуктивна працівниця, тоді як увесь труд дружин і матерів пролетаріату у чотирьох стінах їхніх осель розглядається як непродуктивна діяльність. Це звучить грубо й божевільно, але повністю відповідає грубості й божевіллю сучасної капіталістичної економіки, і усвідомити цю грубу дійсність ясно й гостро і є першою необхідністю для пролетарок. У згадуваній статті «Виборче право жінок і класова боротьба» Люксембург зосередилася на проблемі «політичної зрілості» жінок робітничого класу й на тому, як під час переходу від феодалізму до капіталізму індивідуалізм панівного класу вплинув на перебудову сім’ї й гендерний розподіл праці в ній.Теоретикиня стверджувала, що буржуазні жінки, які не зазнавали утисків в часи становлення й формалізації приватної власності, не зацікавлені в боротьбі, пов’язаній із залученням жіноцтва до цього «великого цеху соціального виробництва», а також що «для буржуазки, яка володіє майном, її дім — це світ». Роза Люксембург наголошувала: через те, що буржуазки не залучені до економічних процесів, реакція на історичну появу жінок у виробничій сфері (була і є) надзвичайно консервативна.
Структура капіталізму додатково формалізується в порівнянні з феодалізмом через специфічну й цілковито нову форму соціального відтворення. Як зазначила Ліз Фогель, в умовах капіталізму між надлишковим виробництвом і домашньою сферою виник величезний розрив. Історично в класових суспільствах відповідальність за виконання доконечної праці лягала на плечі жінок, але неправильно стверджувати, що існує якась універсальна домашня сфера, відокремлена від світу суспільного виробництва. У класових суспільствах, ґрунтованих на сільському господарстві, наприклад за феодалізму, доконечну працю часто інтегровано у виробництво додаткової вартості. Саме розвиток капіталізму […] породжує різке розмежування між сферою, де здійснюється додаткова праця, і сферою, яку можна назвати домашньою. Утверджуючи універсальність незмінної домашньої сфери, аналітики_ні фактично проєктують на некапіталістичні класові суспільства розмежування, що є продуктом капіталістичних виробничих відносин. Ліз Фогель у праці «Марксизм і пригноблення жінок» (1983) намагалася концептуалізувати домашню працю як різновид доконечної праці. Скажімо, Маркс у першому томі «Капіталу» побіжно пропонує використовувати термін «доконечний робочий час» не лише на означення часу, який потрібно витратити на виготовлення будь-якого товару, а й для «продукції специфічного товару — робочої сили». Фогель розвинула цю ідею у твердження, що ми можемо говорити й про домогосподарство як сферу доконечної праці — неоплачуваної праці, яка забезпечує повсякденне й тривале відновлення носій_ок робочої сили та робітничого класу взагалі. Таке уточнення, на думку теоретикині, дозволяє означити домашню працю як феномен, безпосередньо зумовлений капіталізмом і не прив’язаний до гендеру. Проте згодом Фогель визнала, що помилково інтерпретувала значення терміну «доконечна праця» в Маркса та його не можна застосувати до домашньої праці в суто марксистському сенсі. Однак частина феміністок і надалі використовує термін, адже він вказує на необхідність домашньої праці для продовження існування не лише робітничого класу, а й системи взагалі.
Отже, вперше в історії жінки з’явилися як робоча сила, яка, доглядаючи за найманими й ненайманими членами сім’ї (дітьми та людьми похилого віку), відтворює й капіталістичний спосіб виробництва, й робітничий клас. Люксембург підкреслює ключову аналітичну проблему, з якою ми стикаємося, пояснюючи невигідне становище жінок ідеологією «антагонізму» між жінками й чоловіками, а не капіталістичним способом виробництва. Це застереження ілюструє, як неправильно й спрощено, на думку Люксембург, тлумачити гноблення жінок трансісторично, до чого тяжіє ліберальний фемінізм, замість того, щоб розглядати гніт як продукт антагонізму між працею й капіталом. Вимога жіночого рівноправ’я, як її формулюють буржуазки, — це чиста ідеологія окремих слабких груп, без матеріального коріння, фантом протистояння між жінкою й чоловіком, примха. Звідси й фарсовий характер суфражистського руху. Ліз Фогель висловила дуже схожу критичну думку в праці «Марксизм і пригноблення жінок»: У теоретичній сфері, щоб рухатися вперед, слід насамперед відмовитися від ідеї, що так зване жіноче питання — адекватна категорія аналізу. Роза Люксембург починає «Акумуляцію капіталу» з «Проблеми репродукції» й зазначає, що проблему відтворення (репродукції) соціального капіталу в повному обсязі окреслив Маркс у своїй політекономічній теорії. Далі вона пояснює, що репродукція — це повторення, «оновлення процесу виробництва» й наголошує: …регулярне повторення процесу продукції — загальна передумова й основа регулярного споживання, а тому неодмінна умова культурного життя людського суспільства в усіх його історичних формах. Щоб вижити, суспільство мусить відтворюватися. Теорія соціального відтворення вказує, що репродукція може стосуватися або оновлення виробничих умов, які дають суспільству змогу вижити, або регенерації людства. Простіше кажучи, на прикладі класичної промислової праці це означало б, що відтворення використовується, щоб забезпечити виконання робочих функцій, їхню регулярність, інвестування в обладнання, заводи й сировину. Коли машини виходять із ладу, їх доводиться ремонтувати, замінювати або ставити нове устаткування. Проте ще слід забезпечити наявність робочої сили, яка здійснює виробництво й відтворює соціальні відносини. Як і обладнання, робітни_ць, котрі постаріли або вмерли, доводиться «заміняти». А люди працездатного віку повинні їсти, відпочивати й відновлювати сили, щоб бути цілком готовими до роботи. Зазвичай більшість нових працівників, потрібних для поповнення класу, з’являється завдяки зміні поколінь, тому здатність жінок виношувати дітей відіграє вирішальну роль у класовому суспільстві. Щоб аргументувати чіткий зв’язок між Люксембург і теорією соціального відтворення, ми детально окреслимо засадничі моменти й поняття, якими далі користуватимемося.
Перед нами постає завдання поставити «відтворення робочої сили в контекст загального соціального відтворення», адже, як зазначила ЛізФогель, цей аспект репродукції в сучасній соціалістичній теорії розглянуто недостатньо. В умовах капіталістичного способу виробництва капіталіст за допомогою ринку забезпечує засоби, необхідні для функціонування заводу й оплати праці робітни_ць. Наймана праця дозволяє робітничому класу забезпечувати/споживати товари й послуги, необхідні для життя, як-от їжа, одяг, витрати на домогосподарство. Однак ці потреби задовольняються вдома, а не на ринку. Щоб поїсти, їжу потрібно приготувати; придбаний одяг потрібно прати, тримати в належному стані; про літніх членів сім’ї та/або дітей хтось має піклуватися. На відміну від зайнятості в «продуктивній» сфері суспільства, домашня праця належить до категорії «репродуктивної».Тобто й капіталіст_ки, й робітни_ці так чи так споживають приготовану вдома їжу, віддають комусь свій одяг для прання або залежать від якогось іншого виду репродуктивної праці. Отже, їхні життя й діяльність у продуктивній сфері опосередковано цілою низкою робіт у домашній сфері.
Левова частка проблеми припадає на те, що і робітничий, і капіталістичний класи сприймають репродуктивну працю як таку, що не вимагає пояснень, як саму собою зрозумілу та «природну». Цей структурний і просторовий розрив між репродуктивною й продуктивною сферами суспільства вказує на фундаментальну причину гноблення жінок в умовах капіталізму. На яких підставах ми це стверджуємо? Так склалося, що відтворенням робітничого класу переважно безоплатно займаються жінки поза виробничою сферою.
Репродукція робітничого класу за капіталізму охоплює три аспекти доконечної праці: а) піклування про тих, хто працює у виробничій сфері; б) догляд за незайнятими членами підпорядкованого класу (допомога літнім людям, дітям і безробітним); в) зміна поколінь робітни_ць (коли дітонародження як біологічне відтворення нової робочої сили вважається даністю). Це вказує на онтологічний рівень проблеми: діяльність, яку не сприймають як роботу (приготування їжі, прибирання, догляд, годування груддю, дітонародження) і яка не має ринкової вартості, не вважається працею. Математика тут цілком зрозуміла: якщо цей вид праці перекласти, наприклад, на капіталіста-роботодавця, він муситиме організувати цілий комплекс заходів, витратити час і гроші на те, що зазвичай покладено на домогосподарства й не оплачується, інакше кажучи, лежить на плечах жінок на додачу до всіх інших тягарів. Питання про альтернативний рівномірний розподіл обов’язків теж вимагає чималих змін у підході до ринку — затратних, а отже, неможливих. Марксистський фемінізм пропонує різні рішення проблеми соціальної репродукції. Феміністки, які підтримували кампанію «За оплачувану домашню працю» (Wages for Housework), спиралися на теорію подвійних систем. Другий (матеріалістичний) підхід запропонувала Крістін Делфі, яка визначила соціальну репродукцію як ряд дій у домашній сфері й розглянула її як окремий спосіб виробництва. Нарешті Ліз Фогель пропонує «унітарний» підхід, у якому соціальна репродукція розглядається як відтворення робочої сили, так і класового суспільства водночас. Автономні феміністки, учасниці кампанії «За оплачувану домашню працю», на початку 1970-х років ініціювали дискусію про безоплатну працю жінок. Цьому присвячено брошуру Маріароси Далли Кости й Сельми Джеймс «Сила жінок і переворот у суспільстві», а згодом з’явилися текст Сільвії Федерічі «Зарплатня проти домашньої праці» та книжка Леопольдини Фортунаті «Таємниця відтворення». Для цілей, поставлених перед цією публікацією, варто стисло зреферувати лише працю Фортунаті. Леопольдина Фортунаті, як і Роза Люксембург, виходила з формули Маркса c + v + s і намагалася далі розвинути його трудову теорію вартості, зосередившись на ролі репродуктивної праці у виробництві додаткової вартості. Вона (як і кампанія «За оплачувану домашню працю», яка намагалася застосувати абстрактну модель до конкретних домогосподарств) хибно інтерпретувала модель трудової теорії вартості, прирівнявши продуктивну й репродуктивну працю. Однак Фортунаті здійснила справжній епістемологічний стрибок у феміністичній і в марксистській теорії, вказавши на діалектику ринку й домогосподарства: накопичення неможливе без репродуктивної праці. Політико-економічна теорія Фортунаті ґрунтується на (як вона це називає) «очевидній антитезі» виробництво/відтворення. Авторка вважає, що неможливо повністю проаналізувати капіталістичний спосіб виробництва та його цикли, дотримуючись подвійної онтології, у якій виробництво має цінність, а відтворення — ні. Ба більше, на її думку, це було б упущенням і методологічною помилкою марксизму. Критикувати натуралізацію (яка розглядає репродуктивну працю як природну, а не як результат виробничих відносин) у цьому сенсі означає також ставити під сумнів тезу про те, що лише виробництво створює додаткову вартість, на відміну від репродукції, яке, в марксистському розумінні, не має такого потенціалу. Одним словом, Фортунаті ставить під сумнів припущення ортодоксальних марксист_ок про те, що репродуктивна праця — неодмінна умова виробництва вартості, але сама собою вартості не має. Відповідаючи на дебати про домашню працю, Ліз Фогель стверджує, що репродуктивна праця створює не додаткову вартість, а лише споживчу. Теоретикиня також використовує Марксову теорію накопичення, щоб запропонувати альтернативну інтерпретацію гноблення жінок. І хоча дебати породили трактування домашньої роботи як «продуктивної праці — процесу або комплексу видів діяльності, від яких залежить від- 61 творення (капіталістичного) суспільства загалом», годі й шукати важливішого внеску в соціоматеріалістичне обґрунтування гноблення жінок у термінах марксистської політекономії. Також, без сумніву, ці дебати доклалися до появи «Марксизму і гноблення жінок», адже ця книжка запропонувала «унітарну» аналітичну рамку й теорію, яка трактує домашню працю як невіддільну частину капіталістичного способу виробництва. Розробляючи теорію акумуляції як форми взаємин між капіталізмом і не-капіталізмом, Люксембург (як і інші соціалістичні феміністки кінця ХІХ століття) критикувала буржуазний фемінізм і стверджувала, що гноблення жінок — невіддільна частина капіталістичного способу виробництва. Її аналіз підтверджує висновки «унітарної» теорії Ліз Фогель . Хоча у Люксембург і Фогель різні підходи до розширення концептуального поля ключових категорій «Капіталу», їхні доробки й подальшу роботу з «Капіталом» можна пов’язати. Фогель пропонує розширити ключові категорії «Капіталу», які стосуються досліджень біологічної, соціальної й поколіннєвої репродукції робочої сили. Люксембург же працювала над теорією капіталістичного відтворення, спираючись на Маркса й доповнюючи його діалектикою просторовості. Здається, елементи обох цих доробків мають вирішальне значення для ширшого тлумачення поняття репродукції чи акумуляції капіталу. Хоча домашня праця виробляє лише споживчу вартість, а не мінову, і тому безпосередньо не приносить додаткової вартості, вона «[можливо] сама собою є способом виробництва, який діє в рамках докапіталістичної або некапіталістичної логіки». Комодифікація домашньої праці — точка перетину між критикою політичної економії у Рози Люксембург і теорією соціального відтворення: лише коли велика частина населення (разом із жінками-робітницями) зубожіла й мусить продавати свою робочу силу на ринку, можна говорити про систематичний процес акумуляції капіталу. Задля накопичення капіталу ринок шириться на некапіталістичні простори, інтегруючи у виробничу сферу населення, яке раніше не було частиною ринку. Специфіка історико-матеріалістичного методу, який поміщає феміністичне розуміння репродуктивної праці в рамки діалектики просторовості, полягає в тому, що він пропонує пояснювальний аналіз системної кореляції жіночої праці й відтворення акумуляції. Якщо ми хочемо розглянути репродуктивну працю крізь призму реалізації додаткової вартості, як її аналізує Люксембург, треба враховувати ставлення до домогосподарства як некапіталістичного простору, тобто його комодифікацію й акумуляцію прибутку. Домашня праця не є продуктивною частиною ринку, і в нашій дискусії її можна розглядати як «зовнішній» елемент капіталістичної економіки. Він не має вартості чи ціни й — онтологічно — статусу праці. Комодифікацію домашньої праці можна в рамках теорії Рози Люксембург розглядати як типовий приклад розширення капіталізму в некапіталістичне поле.
Від середини 1970-х років, відколи почалася неолібералізація соціальних функцій держави, суспільно-політичний режим стабілізувався, зокрема через включення домогосподарств у ринковий обмін. Різноманітна економічна діяльність зосереджувалася навколо домашньої роботи, догляду й подібних послуг, які раніше існували в некапіталістичному вимірі. Неолібералізація ринку — запровадження контрактів на неповний робочий день і флексибілізація робочої сили, дерегуляція трудового законодавства й соціального захисту — усі ці явища пов’язані з кризою й стагфляцією1 1970-х, коли неоліберальний режим формалізувався, почасти й через залучення до ринку жіночої праці та комодифікацію домашньої роботи. Від середини 1990-х ця тенденція посилилася. Ба більше, починаючи з 2007 року на основі Директиви ЄС (Employment Equality Directive) було ухвалено низку програм із мобілізації жіночої робочої сили на національних ринках праці держав-учасниць ЄС. Зокрема, йшлося про залучення мігранток із не-західних країн або країн з-поза ЄС. Ці програми було створено для отримання коштів і з Інтеграційного фонду ЄС.
У своїй теорії соціального відтворення Фогель зазначає, що сім’я як соціально-економічна формація не єдина одиниця для відтворення капіталізму. Серед інших можливих способів забезпечення робочою силою та її поповнення теоретикиня наводить трудові табори, імміграцію поневоленого або чужоземного населення, поколіннєву репродукцію робітни_ць. У цьому історико-матеріалістичному підході Фогель повторює аргументи Люксембург, яка, аналізуючи імперіалізм, наполягала на історизації, тобто врахуванні історичного контексту капіталістичного накопичення та його тенденцій до поширення й «пристосування» до вимог відтворення. Тож ця історизація демонструє, що соціальні одиниці, які традиційно не входили до виробничої сфери, з часом інтегруються в ринковий обіг. Один із прикладів цього, безумовно, — праця мігранток. Їхній кейс ілюструє, наскільки ця робота корисна для забезпечення репродукції. Слід зазначити, що від середини 1970-х років зростання жіночої міграції в Західну Європу «стало небажаним наслідком системи гастарбайтерства, запровадженої в Північній Європі після Другої світової війни». Ця система й далі працює в неформальному секторі брудних, небезпечних і виснажливих робіт. Як сформульовано в загальних політиках громадянської інтеграції, покликаних сприяти працевлаштуванню мігранток, сектор соціального відтворення (догляд і домашня праця) — чи не єдина галузь економіки, у якій цих жінок заохочують працювати або волонтерити. Сара Фарріс пише: З кінця 1980-х [...] європейки масово стають оплачуваною робочою силою. Хоча нині в кожній країні більшість жінок працездатного віку з різною інтенсивністю й в різних формах працюють поза домогосподарствами. Крім того, іммігрантське населення перестало бути переважно чоловічим, навпаки, в окремих європейських країнах жінки становлять більшість мігрант_ок. [...] Загалом за останні 30 років попит на доглядальниць, прибиральниць, нянь і помічниць для літніх людей — працівниць сфери соціальної репродукції — зріс настільки, що тепер його розглядають як явище, викликане глобальною кризою соціального відтворення, й головну причину фемінізації міграції. Сьогодні половину світового мігрантського населення становлять жінки, тож можемо впевнено говорити про фемінізацію міграції. В умовах «нового імперіалізму» й неолібералізму мігрантки — дешева й прекарна робоча сила — стають ідеальним ресурсом для відтворення капіталізму. Включення проблем міграції в аналіз капіталізму полегшує розуміння «нового імперіалізму», бо унаочнює доконечний зв’язок між накопиченням капіталу й імперіалізмом. Поняття соціального відтворення допомагає аналізувати капіталізм як такий, бо інтегрує ринкові й неринкові аспекти останнього. Хоча мігрантки були залучені у виробничу сферу через ринок, їхня поява на міжнародному ринку праці не створює жодної конкуренції для чоловіків із робітничого класу, адже мігрантки зайняті переважно в секторі, пов’язаному з репродуктивною працею. З одного боку, західним жінкам вищого класу вдалося «емансипуватися» й перекласти свою домашню роботу на мігранток; з іншого боку, передаючи цю роботу на «аутсорс», вони ставляться до мігранток, чию робочу силу купують, як до звичайного ринкового товару. Історія повторюється в парадоксі ліберального фемінізму. У розпал кризи соціального відтворення праця мігранток у домогосподарствах і сфері догляду найперше є допомогою працюючим жінкам Глобальної Півночі. Як підкреслює Фарріс, мігранток буквально кличуть за всіма прибирати. На відміну від попередньої тенденції, коли жінки покидали домівки й рідні країни в складі сімей, нині вони роблять це самостійно й часто забирають із собою дітей. Тому ситуацію в країнах Глобального Півдня слід розглядати крізь призму наслідків міграційних процесів, ураховуючи роль жінок у цій динаміці. Ця дуже специфічна конфігурація капіталізму в контексті його імперіалістичних тенденцій можлива завдяки дешевій жіночій праці по догляду, здійснюваній у багатих країнах.
Отже, сучасний аналіз політичної економії повинен охоплювати феномен праці мігранток — це дозволить зрозуміти кризу суспільного відтворення й способу, в який втілюються сучасні тенденції накопичення капіталу, що виникають, як пише Люксембург, у відносинах на перетині капіталістичного й некапіталістичного світів. Ці відносини посилюються специфічним зв’язком капіталу й гендеру. Як зазначила Сельма Джеймс: «Неможливо говорити про відносини між жінками й капіталом, оминаючи питання високого й низького рівня розвитку».
Критикуючи політичну економію й аргументуючи свою теорію імперіалізму, Люксембург приділяє багато уваги проблемі зовнішньої торгівлі. Навіть якщо не погоджуватися з її твердженням, що імперіалізм ґрунтується на проблемах недостатнього попиту й споживання, які породжують капіталістичні кризи, не втрачає актуальності її беззаперечна теза про співвідношення криз і елементів «поза» капіталізмом, через які система стабілізується або виходить із кризи. Зростання прибутку (додаткова вартість) наштовхується на бар’єр реалізації, породжений недостатнім сукупним попитом. Інакше кажучи, існує тенденція до надлишкового накопичення, позбавленого раціонального використання або, з іншого боку, тенденція до неналежного попиту, який не дає реалізувати виготовлений товар. Щоб знизити цей бар’єр, треба знайти чи навіть створити попит, який споживав би вироблене і доклався б до капіталістичного прибутку. Люксембург наводить приклади формування цих (додаткових) штучних джерел попиту: насамперед це експансія в некапіталістичні економіки, а також мілітаризація економіки й розширення системи міжнародних позик. Саме тому ми наполягаємо на важливості «діалектики просторовості» й динаміки між продуктивною й репродуктивною працею, особливо в рамках неолібералізму. Подібні історичні приклади, як-от перехід від феодалізму до капіталізму, який так само відбувався шляхом трансформації суспільного відтворення (нині, звісно, капіталістичного), дозволяють зрозуміти сучасні відносини продуктивної й непродуктивної праці. У зубожілого дрібного селянства хатня продукція для капіталістичного підприємця або просто наймана праця на фабриці являє часто найголовніше заняття чоловіків, тимчасом як хліборобська праця переміщується цілком на жінок та старих людей. Люксембург уважала інтеграцію некапіталістичних елементів суспільства в колообіг капіталістичної економіки неодмінною передумовою зростання капіталу, проте спосіб цієї інтеграції змінюється протягом історії. У якийсь момент виробнича сфера економіки, точніше — її невиробничий «зовнішній» аналог, певним чином охоплює різні групи населення. Сучасне глобальне капіталістичне протистояння між розвинутим світом і тим, що розвивається, слід розглядати через зв’язок між капіталізмом і некапіталістичним соціальним середовищем.
Ґрунтуючись на цьому, можна переглянути поняття внутрішньої та зовнішньої торгівлі, які відіграють дуже важливу роль у теоретичній суперечці про проблему акумуляції. Внутрішній та зовнішній ринки відіграють, безперечно, величезну й дуже різноманітну роль у перебігу капіталістичного розвитку, але не як поняття політичної географії, а як поняття соціальної економії. З погляду капіталістичної продукції, внутрішній ринок — це капіталістичний ринок, сама ця продукція — покупець власних продуктів, джерело власних продуктів, джерело власних елементів продукції. Зовнішній ринок капіталу — це навколишнє некапіталістичне оточення, яке вбирає його продукцію й постачає йому елементи продукції та робочу силу. Неолібералізм додає в цей зв’язок певні новації, що їх Девід Гарві назвав «творчим руйнуванням». Один із прикладів цього — комодифікація домашньої праці й роботи мігранток. І хоча згадана цитата датується 1913 роком, вона досі містить холодний відбиток реальності: написане стосується не лише сільського господарства в країнах Третього світу й ролі жіночої праці в ньому, а й фактичних наслідків дихотомії продуктивної та непродуктивної праці. Історизація капіталістичного способу виробництва й тенденції «нового імперіалізму» свідчать про актуальність тези Рози Люксембург про діалектику просторовості, особливо якщо долучити до неї теорію відтворення.
Висновок
Ця стаття, методологічно базована на люксембургіанській критиці політекономії, доповнює марксистсько-феміністичний аналіз, а також сучасну теорію соціального відтворення, інтегруючи в неї доробок Рози Люксембург і Карла Маркса. Ми проаналізували окремі аспекти політичної економії Рози Люксембург як такі, що належать до предметного поля «діалектики просторовості» — головної сполучної ланки між її критикою політичної економії та теорією соціального відтворення. Щоб установити зв’язок між люксембургіанською діалектикою просторовості та феміністичною інтерпретацією ролі репродуктивної праці в створенні додаткової вартості, ми почали з критики буржуазного фемінізму, тобто з основи соціалістичного фемінізму Рози Люксембург. На початку ми стверджували, що інтерес Люксембург до фемінізму був розрізненим і непостійним, тож ця стаття «заповнила прогалини» в структурі її критики буржуазного фемінізму й пропонує вступ до концепції, яку ми назвали «фемінізмом Рози Люксембург» і яка спирається на зв’язок між теоріями акумуляції та соціального відтворення. Ми розглянули критику Рози Люксембург як інструмент матеріалістичного аналізу зв’язків між домогосподарством і ринком. Хоча може здатися, що обидві аналітичні рамки функціонують як незалежні аналітичні елементи, сучасні методи акумуляції капіталу й репродуктивна праця жінок — це два взаємопов’язані процеси. У статті ми проілюстрували це прикладом репродуктивної праці жінок, зокрема з погляду її комодифікації, типової для неолібералізму. Ми показали важливість обговорення сучасних методів накопичення капіталу з огляду на міграційні процеси та їхню роль у соціальному відтворенні. Також було б цікаво проаналізувати проблему комодифікації (тобто застосувати «закон» діалектики просторовості) в розрізі сучасного феміністичного руху. Від 1970-х років відповідно 70 до тенденцій неолібералізації суспільства феміністичний рух показав себе корисною ринковою нішею. НДО-їзація соціальних рухів, безперечно, означала залучення їх до ринку. До того ринку, який у процесі неолібералізації ставав дедалі більше регульованим державою — або через «аутсорсинг» (коли держава переклала свої завдання у сфері соціального забезпечення на НДО, скажімо, на жіночі групи, які працюють із жертвами насильства), або через пряме залучення жіночих організацій до ринку (як у випадку з приватними підприємицями чи фемінізмом, що підтримує ідеї вільного ринку). У певному сенсі проблема, про яку говорила Роза Люксембург, нікуди не зникла. Буржуазний фемінізм кінця ХVІІІ — початку ХІХ століття зазнав змін, які внаслідок неолібералізації соціальних рухів і за відсутності систематичної критики/боротьби періодично вказували на відчутну підтримку процесів відтворення капіталістичного ринку. Хоча Роза Люксембург постійно підтримувала діяльність феміністично-соціалістичних ініціатив, це не стало головною темою її друкованих праць: у виступах і публікаціях вона переважно фокусувалася на негендерованих аргументах про клас. Однак її короткі публічні висловлювання про виборче право й класово зумовлені інтереси жінок із різних секторів, розглянуті крізь призму діалектики просторовості, викладеної в «Акумуляції», становлять достатню базу для розробки сучасної марксистсько-феміністичної теорії соціального відтворення. За іронією, навіть якщо Роза Люксембург уникала публічних рефлексій про особливості буття жінкою, це вплинуло на її увагу до незмінної залежності капіталістичної експлуатації від некапіталістичних просторів і зробило її ідеї особливо корисними для розуміння меж буржуазного фемінізму в умовах неолібералізму. Неолібералізм успішно експлуатує гендер для захисту класових інтересів капіталу, тому перед нами постає важливе завдання — розробити антикапіталістичні стратегії, стійкі до ринку й механізмів його відтворення, а отже, сфокусуватися й на домашній сфері, й на процесах репродукції при капіталістичному способі виробництва. Системний аналіз відносин між ринком і державою на національному та на міжнародному рівнях — неодмінна відправна точка для дискусії про коротко чи довгострокові альтернативи капіталістичному способу виробництва. Тому діалектика просторовості Рози Люксембург і її зв’язок із теорією соціального відтворення — це не просто цінний засновок, а й політична модель, яка добре надається для поєднання двох вищезгаданих паралельних структур та узгодження їхніх прогресивних цілей.