Публікації

Пер. з англ. Олеся Петіка 

Ми живемо в революційні часи. […] А революційний момент особливий тим, що змушує сумніватись у відчутті часу, розриватися між минулим і майбутнім, прочісувати те, що було, в пошуках перших ознак заворушень і вглядатись у те, що буде, в передчутті змін. Для багатьох спостерігач_ок — насамперед для наділених владою — невизначеність є способом зупинити поступ революції, вгамувати її дух закликами до відповідальності за майбутнє, що його неможливо прозріти й передректи. Такі люди поширюють страх, перелічуючи всі можливі катастрофічні наслідки, аби дискредитувати те, що коїться зараз, у цю мить. Вони маніпулюють жахом перед моторошним майбутнім (а майбутнє завжди моторошне), аби заглушити поклик свободи. 

Роза Люксембург не належала до таких людей. У листі 24 листопада 1917 року з в’язниці в Бреслау (Вроцлаві), куди її запроторили за спротив війні, вона хвалила 53-річну Луїзу Каутську за вірність тій «чіпкій, допитливій та бентежній» молодій жінці, що нею Луїза залишалася в серці. Каутська навідала ув’язнену Люксембург у травні, і ті внутрішні муки, ті «бурхливі, невгамовні пошуки» сяяли в очах Луїзи (на двадцять років молодших за обличчя, за словами Рози). «Я так люблю тебе за цю твою внутрішню невизначеність!» — писала Люксембург. Для неї це було чеснотою як політичною, так і особистою. Втілення соціалізму в життя «аж ніяк не зводиться до простого виконання низки готових приписів» — воно «цілком оповите туманом», писала вона з тієї-таки в’язниці в Бреслау в нарисі 1918 року «Російська революція». У саму суть політичного життя закладено щось радикально непізнаване. Часом Люксембург могла бути деспотичною у взаємодії з іншими — але також вона (напевно, з тієї самої причини) понад усе ненавиділа спроби підкорити мінливе особисте й політичне життя надмірному, як вона вважала, контролю. На колосальне роздратування своїх опонентів і недоброзичливиць, вона підносила невизначеність як принцип, як революційне гасло — і я бачу, як цей принцип червоною ниткою проходить крізь її непохитну віру в демократію, свободу й соціалізм. 

Саме невизначеність демонструє нам, як ці три цінності спираються одна на одну: — і прокладає місток між публічним політичним життям і переконаннями Рози Люксембург та потаємними глибинами її розуму. […] Наскільки слід стримувати революційне мислення? Люксембург доводила все, за що бралася, «до крайньої межі» — jusqu’à outrance, як казала вона сама, пропонуючи гасло своєму коханцеві Лео Йогіхесу. «Ми живемо в буремні часи», — писала вона 1906 року Луїзі та її чоловіку, Карлу Каутському, знову з в’язниці — цього разу з варшавської, куди потрапила за звинуваченнями в спробі повалити царський уряд. «І жодна річ буття не гідна», — цитувала вона «Фауста» Гете. Сама суть революції полягає, власне, у неможливості знати, чи гідне й чи здатне вижити хоча б щось. 

Небезпека для Люксембург була реальною, але вона ж і надихала. «Революція велична, — писала вона в тому ж таки 1906-му, — усе інше — дурня» […]. Байдуже на умови, в яких опинялась, — зокрема, у Варшаві мусила ділити тюремну камеру з тринадцятьма іншими політичними в’язнями—Люксембург ніколине втрачала запалу: своєї втіхи, як вона сама це називала, посеред жахіть світу. «Мій настрій, — зазначала вона, описуючи нелюдські умови утримання, — як завжди, чудовий». «Ентузіазм та критичне сприйняття світу, — йдеться в одному з її останніх листів, — чого нам іще вимагати від себе?». Вона черпала оптимізм і наснагу зі своїх переконань. Я навіть наважуся стверджувати, що ніхто не втілює дух революції — її потенціал та її ризик — так, як Роза Люксембург. 

У січні 1919 року, після поразки повстання спартакістів у Німеччині, Люксембург загинула від рук найнятих владою бандитів, протофашистського фрайкору, до якого входили багато майбутніх нацистів. Два роки по тому Клара Цеткін, відома соціалістка-феміністка й одна з найближчих подруг та товаришок по листуванню Рози Люксембург, повернулася до Німеччини після візиту до Москви, маючи рекомендацію Леніна щодо видання вибраних творів Рози, — попри її «помилки» Ленін вважав Люксембург «орлом» революції. Утім, він волів спалити один її рукопис: «Російська революція», написаний 1918 року у в’язниці. (Люксембург незмінно вітала ув’язнення як нагоду для роздумів; декотрі з найкрасномовніших її листів були написані за ґратами.) Цей нарис випустить у світ 1922 року Пауль Леві, адвокат Рози і, як дехто стверджує, її короткочасний коханець. Леві старанно обере момент публікації — після Кронштадтського повстання 1921 року, одного з найперших народних виступів проти більшовицького режиму. Направду ж Люксембург безмежно звеличувала Російську революцію. Один зі своїх нарисів вона почала словами про «наймогутніший епізод» війни, «бурхливий спалах, безпрецедентний радикалізм і тривалі наслідки» якого стали найдошкульнішою відповіддю «порожній брехні» офіційних представників німецької соціал-демократії, котрі розглядали імперіалістичну по суті [Першу світову] війну як боротьбу за звільнення пригнічених народів Росії з-під влади царя. День, коли її колишні союзники-революціонери, парламентська фракція Соціал-демократичної партії Німеччини, проголосували за виділення коштів на озброєння в серпні 1914 року, прийнято вважати найчорнішим днем у житті Люксембург — за словами Цеткін, вони обидві тоді всерйоз замислилися про самогубство: замість об’єднуватися проти війни та за спільні інтереси, робітни_ці світу проливатимуть кров одне одного. У відповідь на цю трагедію Роза — зі своєю фірмовою в’їдливою іронією — запропонувала поправку до знаменитого останнього речення Маніфесту Комуністичної партії: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся в мирний час, а на війні ріжте один одному горлянки!» Російська революція 1917 року скинула царя й оголила лицемірну капітуляцію німецької соціал-демократії перед імперіалістичною війною, а також поклала край переконанням, ніби Німеччина, чи радше Центральна Європа, є передовою цивілізацією, належно індустріалізованим суспільством, котре мусить усьому навчити відсталих мешкан_ок Росії. Попри те, що раніше соціал-демократи були революційними соратниками Люксембург (як вона влучно висловилася, «прикрою згадкою»), вони ненавиділи її за неприкрите схвалення подій у Росії, але не меншою мірою й за протидію війні, до розв’язування якої долучилися — добровільно та смертоносно. Значною мірою ця ворожість ґрунтувалася на чистому шовінізмі. 

Люксембург народилася 1871 року в Замості, в окупованій Росією Польщі; родина переїхала до Варшави, коли Розі було три (одним з її перших політичних спогадів став ­погром 1881 року). Як асимільовані євреї, вони не належали ні до єврейської громади, яка їх не приймала, ні до польської, серед якої переважав палкий антиросійський націоналізм, з котрим Люксембург нізащо не стала б ідентифікувати себе. Вона завжди була вигнанкою. До лав німецької Соціал-демократичної партії Роза вступила 1898 року як молода єврейка-радикалка. Мізогінія, з якою їй довелося зіткнутися, сягала епічного рівня (найкраще про це розповіла Адрієнна Річ). І хоч єврейськість ніколи не була для Рози самовизначенням — усі завжди визначали її як єврейку. За словами Ельжбети Еттінгер, «вона походила з країни, яку німці вважали нижчою, і з народу, який ображав їх самим своїм існуванням». Жодна з цих проблем не зникла, а більшість тільки загострилися, коли Люксембург стрімко піднялася партійною драбиною й стала знаменитою. За словами Ганни Арендт, вона «була й лишалася польською єврейкою в країні, яку не любила, і в партії, яку стала зневажати». 

Унікальним та особливим внеском філософії Люксембург було те, що її критика не гасила революційний запал, а посилювала його. У нарисі «Російська революція» вона сперечалася з більшовиками на дві теми: розподілу землі (що, як вона боялася, створить нову форму приватної власності) й національного самовизначення (про це нижче). Утім, ключовими проблемами залишалися демократія та свобода. «Революцію не можна повчати, наче в школі», — цей закид до Леніна вона озвучила ще 1905 року в нарисі «Масовий страйк, партія та профспілки». За рік до того вона звинуватила Леніна в підпорядкуванні Росії «вихолощеному духу нічного сторожа». У «Російській революції» вона визнавала, що Ленін краще за всіх усвідомлює потребу соціалізму в «повній духовній трансформації мас». І з нестримною дошкульністю додавала, що він «цілковито помиляється» в обраних способах її досягнення: «декрет, диктаторська влада фабричних наглядачів, драконівські штрафи, влада терору» (нескладно здогадатися, чому він хотів спалити той рукопис). 

Вимога створення Установчих зборів була наріжним каменем більшовицької агітації. Але 1917 року, на порозі захоплення влади, більшовики забули про неї — вочевидь, тому,що в демократії завжди криється ризик небажаного результату. Вибори  після Жовтневої революції, коли «селянські маси» повернули до Установчих зборів народників та послідовників Керенського, показали Леніну обмеженість демократії в революційній ситуації. Але Люксембург вбачала в його відмові від демократії зраду всіх ідеалів, за які боролися більшовики, і ризик задушити Російську революцію одразу після народження. «Як марксисти, — цитує вона Троцького, — ми ніколи не ідеалізували формальну демократію». Але одразу ж різко заперечує: «Утім, ми також ніколи не ідеалізували соціалізм чи марксизм». 

Люксембург вважала свободу думки (як антонім поклонінню ідолам) невіддільною частиною демократії. У промові 1907 року — Сталін, ймовірно, був серед слухач_ок — вона назвала рабське слідування «Маніфесту Комуністичної партії» «яскравим прикладом метафізичного мислення» (за іншої нагоди вона описала марксизм як «дідугана з подагрою, що боїться будь-якого свіжого подуву думки»). Однак вона завжди стверджувала, що в умовах колосальної нерівності формальна демократія залишатиметься облудою. Справжня демократія може народитися тільки за соціалізму, і без неї соціалізм неможливий. У цьому й полягає незмінна й безкомпромісна політична мета: Засіб, до якого вдалися Троцький і Ленін — усунення демократії як такої, — ще гірший за хворобу, що її начебто має вилікувати: він загачує те живе джерело, яке єдине має змогу виправляти всі вроджені недоліки соціальних інституцій. Це джерело — активне, необмежене, енергійне політичне життя найширших народних мас. Народ продовжить зростати й змінюватися, і його представни_ці разом із ним. 

Підхід Троцького виключає можливість впливу першого на других, закриває дорогу до майбутнього, заморожує мить у просторі й часі — наче ті небесні тіла, що «постають перед нашими очима не такими, як є в момент спостереження, а такими, як були тієї миті, коли з безмежної далечини посилали до Землі свої світлові сигнали». 

Листи свідчать про неабиякий літературний талант Рози Люксембург — якось вона писала про ластівок, котрі ширяють у небі за ґратами в’язниці та «шматують блакитний шовк простору на дрібні клапті». Для неї не існувало політики поза поетикою революції. Якщо бажаєш зрозуміти революцію, спрямовуй погляд до зірок. Люксембург не говорить про анархію — вона послідовно закликає до виборів та представницьких парламентських форм. Її вимоги цілком конкретні: свобода преси, право на об’єднання та збори (що їх більшовики заборонили для опонентів режиму). Будь-які поступки в цих вимогах, за її словами, неминуче призведуть до «жорстокішання» суспільного життя. Для неї політика була формою освіти — багато в чому найвищою, якщо не єдиною правдивою. Обговорюючи 1902 року виборче право для жінок, вона вказувала на повну безглуздість старого-доброго аргументу, начебто люди недостатньо зрілі для права голосу: «Якби ж то існував спосіб досягнути політичної зрілості… окрім, власне, застосування цього права!» 

Про революцію в Росії не можна стверджувати, ніби її «зробила» революційна партія, влаштовуючи масові страйки, навіть їй довелося «вивчати її [революції] закони із самого її плину». Отже, перебіг політики розрахувати неможливо. Загальновідома теорія Люксембург про революційну спонтанність наражається на гнів критик_инь, здатних збагнути її добре якщо наполовину. У моєму розумінні, Люксембург наполягає на тому, що безпрецедентний, непередбачуваний характер революційного моменту відіб’ється на подальшому житті після революції, і саме тому організація завжди мусить підкорятися революційному духу. Можна запитати: який вигляд матиме наш політичний ландшафт, якщо в підвалини його самовизначення закласти необмежувані, потенційно обурливі — jusqu’à outrance — процеси революційного життя? Про це Люксембург писала в «Російській революції»: «Нова територія. Тисячі проблем. Тільки досвід здатен їх виправити й відкрити новий шлях.Тільки нестримуване, кипуче життя набуває тисяч нових форм, імпровізацій, пробуджує творчу силу й виправляє всі помилкові спроби». Це, звісно, працює в обидва боки — саме визначення демократії передбачає, що жодну помилку не можна приховати. […] 

Люксембург написала «Російську революцію» напередодні повстання спартакістів. Сьогодні ми знаємо про його гірку поразку — але, читаючи, й досі можемо відчути пристрасну віру Люксембург в енергію та потенціал народу. Вона говорить про буття живими — те, що психоаналітик Майкл Парсонс нещодавно описав як справдешній сенс віри, відчуття також цілковито непередбачуване (не існує формули психічних станів, за яких воно неодмінно збережеться чи зникне). Поразка не підірвала віру Люксембург — і саме тому я впевнена, до самої загибелі Роза не впадала в розпач. Поразки неуникні. Їх треба сприймати не як ворога, а як повноцінного партнера будь якої життєздатної політики. «Его» російського революціонера, котрий «проголошує себе всесильним стерновим історії», не здатне взріти, що робітничий клас «повсюди прагне сам робити свої помилки». Безуспішні страйки «попри це чи радше завдяки цьому» набувають щонайбільшої ваги як «вибухи глибинної внутрішньої суперечності, яка прямо виливається у сферу політичного». Вслухайтеся в лексику. Важливо те, що вибухає, виливається, проривається. Ключове слово для опису політичної боротьби — «тертя». Люксембург не була партійною керівницею. Вона не вираховувала ризики, не обчислювала наперед витрати й вигоди. Не розподіляла ставки. Не втрачала зосередженості. Її мета, на перший погляд, суперечить сама собі: політична візія, яка несхибно спрямована в майбутнє, але водночас визнає, що світ неодмінно схибить. «Було б прикро, — писала вона російському марксисту Олександру Потресову 1904 року, — якби твердість і непоступливість мусили повсякчас поєднуватися на практиці з ленінською вузькістю теоретичних поглядів, а не з широтою та гнучкістю думки». Того ж року вона писала в «Організаційних питаннях російської соціал-демократії», що помилки, котрих припустився по-справжньому революційний робітничий рух, «незмірно більш плідні та цінні», ніж непомильність будь-якої партії. Найбільша помилка, якої може припуститися революційна партія, — це думка, начебто їй належить історія, до створення якої вона почасти — лише почасти — долучилась. Люксембург одним ударом б’є по уявленнях про всемогутність та досконалість. Революція — будь яка революція — має лиш один спосіб утілити справжній дух демократичної свободи, де будь-які погляди за визначенням недосконалі та неповні, — це визнати, що в основі самого революційного моменту лежить здатність помилятися. Бездоганною революцією може бути тільки мертва революція. Або, як висловився Лакан, «Les non-dupes errent», що можна приблизно перекласти як: «Будь-хто, впевнений у власній правоті, блукає манівцями» або ж «Без помилок нікуди не прийдеш». Тож наскільки слід стримувати революційне мислення? 

Нескінченність не була метафорою для Рози Люксембург. 1916 року британський астроном О.Р. Волкі оголосив, що відкрив центр Усесвіту. Уявлення про Всесвіт як кулю, «такий собі гігантський пиріжок із картоплею або кульку морозива, — писала Люксембург до Луїзи Каутської, — це, безсумнівно, дурня, [...] цілковито безглузда дрібнобуржуазна концепція». «Ми говоримо про нескінченність Усесвіту — не більше й не менше», — стверджувала вона (ніколи її погляд не сягав так далеко, як із тюремної камери). Звісно ж, у моєму питанні є геополітичний вимір. У цьому особливість мислення самої Люксембург — воно, як і капіталізм, не знало кордонів. Роза Люксембург стала однією з перших марксистських теоретикинь глобалізації (або, як це недавно назвав Девід Гарві, «історично-географічного матеріалізму»). Її незакінчена праця «Вступ до політичної економії», ґрунтована на лекціях, прочитаних у школі Соціал-демократичної партії з 1907 по 1914 рік, містила розділ, названий «Розпад первісного комунізму: від прадавніх німців та інків до Індії, Росії та Південної Африки» (що, власне, майже повністю покриває тему). «Дедалі більш неконтрольовано» та «без огляду на завтра» капітал займає нові форпости, поширює на них своє панування й знищує на своєму шляху будь-які некапіталістичні форми. У цьому він віддзеркалює — деформовано й у колосальних масштабах — обшир і неспинність живого революційного потоку. Маркс і сам писав про нескінченне розширення капіталу — але, на думку Люксембург, не зумів точно його описати, особливо в другому томі «Капіталу», де не торкався зовнішньої торгівлі. За словами Люксембург, Марксу бракувало чіткого бачення, що проблему накопичення — як продуктивним чином розпорядитися надлишком капіталу — неможливо стримати в межах індустріалізованих суспільств. В «Акумуляції капіталу» вона писала, що початковим засобом капіталу є «систематичне планове руйнування й знищення тих некапіталістичних соціальних об’єднань,що на них наражається він, поширюючись [...] Капітал не вміє інакше розв’язувати цю справу, як насильством, що являє постійний метод акумуляції капіталу як суспільного процесу не лише в зачаткових стадіях капіталізму, але й до нашого часу» [цит. За:Люксембург 2019, 270]. 

Люксембург не ідеалізувала некапіталістичні суспільства. Зокрема, вона визнавала за «первісним комунізмом» нерівність, засновану на пануванні еліт, розростання спадщини та власності, завойовницькі війни, невіддільні від прагнення поневолити завойовані народи. Мілітаризм — Люксембург наводила приклад інків та Спарти — був підвалиною експлуатації, формою основотворчого насильства; звідси її відраза до сповзання тогочасної Німеччини в мілітаризм та війну. Але, як Роза писала в «Розпаді первісного комунізму», чого первісні соціальні форми «не змогли пережити чи подолати» — то це контакту «з європейською цивілізацією, тобто з капіталізмом. Для старого суспільства ця зустріч смертельна, у будь-якому місці Землі без винятків». Центральне кредо марксизму полягає в тому, що капіталізм містить зерна власного краху: капітал руйнує, і цим прирікає себе на поразку. Від цієї думки Люксембург ніколи не відмовлялася, навіть коли в останні місяці та дні її життя старий порядок відбудовувався з убивчою силою. Найкраще це вдалося описати Лукачу: письменницький талант Люксембург, зазначав він, перетворив останній розквіт капіталізму на «моторошний танець смерті, у невблаганний Едіпів похід на загибель». Тут Роза була вірною донькою Маркса, хоч дехто й вважає це твердження найбільшим Марксовим прорахунком (разом із твердженням, що люди неодмінно виправлять свої помилки). Критики_ні стверджують, що Люксембург недооцінила здатність капіталізму пристосовуватися, самотужки витягувати себе з болота, як капіталісти самозадоволено говорили про себе після кредитної кризи 2008 року. Ба більше, це питання лежало в основі ­суперечки Люксембург з Едуардом Бернштайном про ревізіонізм (1898). Кризи або «неполадки» (як, за її словами, їх трактує Бернштайн) капіталістичної економіки, писала вона, власне, і є для капіталізму засобами увічнити себе. У будь-якому разі ці критики_ні не бачать суті. Хай про що говорила Люксембург, їй завжди йшлося також і про знання та істину, про те, що криється під фасадом виснажливого буржуазного життя й прагне бути почутим. Власне, саме через непомильне й зловмисне крутійство капіталізм і не здатен приховати свою потворність від світу (періодично демонструючи, що ця потворність — лише інший бік його нелюдської витривалості). Але саме завдяки йому люди зрештою прийдуть до революції — не лише через зіткнення продуктивних сил та виробничих відносин, якщо говорити термінами Маркса, але й через повсякчасну здатність людського розуму викривати та долати несправедливість. Простіше кажучи, […] зрештою люди вирішать, що з них досить. Навіть із найбільших катастроф щось народиться (катастрофа ніколи не є просто катастрофою, поразка ніколи не є просто поразкою). Згадайте, як Роза писала про страйки як про вибух глибинних внутрішніх суперечностей, що «виливаються» у сферу політики. Виверження вулкана на острові Мартініка 1902 року було катастрофічним: «Гори задимлених руїн, купи понівечених трупів, паруюче, чадне море вогню, навколо багно й попіл». «Аж ось на Мартініці, на руїнах зруйнованого міста, — писала Люксембург у газетній статті, — з’явився новий гість, невідомий, ніколи не бачений раніше — людина». Люксембург вбачала в цій катастрофі помсту землі за тиранію й експлуатацію й відчувала лише зневагу до державних діячів, які поспішали зі співчуттями, навіть не охолонувши від імперських завоювань і кривавого придушення революції вдома. «Смійся, Монтань-Пеле, щиросердний велетню.Ти маєш повне право зневажати цих милосердих убивць, заплаканих хижаків, цих чудовиськ у шатах самаритян». 

З усього можна винести політичний урок — і в цій здатності Люксембург демонструє декотрі з рис Брехта, її великого шанувальника. Вулкан нуртував уже якийсь час, але «володарі земні, владні над людськими долями, не похитнулись у вірі — у власну мудрість». Саме вони блукають манівцями історії. Люксембург говорить про пиху, про найвищу форму — розумової, а не просто фізичної — неволі, яку нав’язує капіталізм. З тієї ж причини рабство є найненависнішим злом, бо воно «виключає рабів із розумового життя». Її нарис 1907 року на цю тему закінчується обіцянкою: «У соціалістичному суспільстві знання будуть спільною власністю всіх і кожного. Увесь робітничий люд володітиме знаннями». Володарі земні, як і централістські партійні бонзи, припускаються фатальної помилки, вважаючи, що знання належать лише їм. Ось чому викладання мало для неї таку вагу. Попри початкове небажання Люксембург за них братися, лекції в берлінській партійній школі стали одним із найбільш творчих її проєктів (і наштовхнули на написання частини найважливіших праць). Освіта — найпотужніша відповідь тиранії, особливо у сфері наук про людину.

Люксембург пережила період у Польщі, коли революційну літературу доводилося переправляти контрабандою через російський кордон, а викладання гуманітарних наук влада не схвалювала (нехай це буде нам пересторогою). Це означало, пише Еттінгер, що гуманітарні науки набули «донині актуальної духовної цінності». «Ми намагалися пояснити [студентам], від першого до останнього, — говорила Люксембург на лекції в Нюрнберзі 1908 року, — що не дамо їм готової до вжитку науки, що вони мусять продовжувати навчання, що вчитимуться все своє життя». Це політика як безперервна освіта.Навчання підносить прапор революції — нескінченне, нічим не обмежуване життя. Бажанням Люксембург було не очолити революцію, а бути її наставницею (найбільш образливим, якось сказала вона, є припущення, ніби інтелектуальне життя недосяжне для робітни_ць; схожим чином, трагедією війни було те, що тисячі загинули в окопах «в інтелектуальній темряві»). Або навіть психоаналітикинею: «Тактика соціал-демократії у своїх основних рисах зовсім не “вигадана”, а є результатом неперервної низки великих творчих актів експериментальної, часто елементарної класової боротьби, — писала вона 1904 року, критикуючи Леніна. — Тут несвідоме передує свідомому». Йдеться, звісно, не про (мабуть, варто сказати «поки що») фройдівське несвідоме. Фактично марксизм вважає за аксіому, що історія незримо розгортається під поверхнею політичного життя — у цьому й протиставлення свідомому (і підґрунтя суперечки Лукача з Люксембург), заперечення віри в партію як монополіста історичної правди. Така віра нехарактерна для її словника: «Щось живе в мені й прагне вивільнитися», — писала вона Йогіхесу у квітні 1899 року в одному з найвідоміших своїх листів […]: У моїй «душі» дозріває абсолютно нова, оригінальна сутність, котра ігнорує всі правила та звичаї, ламаючи їх силою нових ідей та переконань. Я хочу вражати людей, неначе гуркіт грому; хочу розпалювати їхні уми — не плетивом слів, а широтою думки, міццю ідеалів і потужністю моєї мови. Тож наскільки — повторюючи запитання — слід стримувати революційне мислення? 

Найвідомішу формулу «Свобода — це завжди свобода іншодумців» Люксембург також виводить у «Російській революції» (я, мабуть, розглядаю цей нарис, на противагу Леніну, як щось на кшталт заповіту). Німецькою die Andersdenkenden означає «ті, хто думає інакше»: «інакше» тут може означати «проти течії», «не так, як усі», або (певно, зловживаючи аналогією, хоча, з іншого боку, певно, що ні) — «несвідомо». Що станеться, якщо дозволити думці — як і самому революційному життю — цвісти й розростатися, поширюватись вільно й без обмежень? 1907 року в листі до нового молодого коханця, сина Клари Цеткін Кості (Клара, здається, не заперечувала проти цього зв’язку), Люксембург скаржиться на депресію, бо вона розучилася думати, [...] а думка мусить сягати будь-куди, аби бути вільною. Ось чому, здається мені, її так ненавиділи. Не просто жінка та єврейка — ще й частково каліка з яскраво вираженою кульгавістю (після неправильно діагностованої дитячої хвороби). Вона ніколи не висловлювалася на цю тему — хіба що, певно, в анонімній антивоєнній «Брошурі Юнія», написаній у в’язниці 1915 року та опублікованій підпільно. Там вона критикує війну за те, що зайнятими в трудовій діяльності залишаються лише «старі, жінки й каліки», можливо, уявляючи себе в майбутньому. Роза ніде не була своєю. «Перед вами стоїть злочинниця, засуджена державою, — відрекомендувалася вона в лютому 1914 року протестувальни_цям, котрі зібрались у Франкфурті перед будівлею суду, де Люксембург судили за підбурювання до громадянської непокори неминучій війні, — жінка, яку обвинувачення назвало “позбавленою коріння”». Роза Люксембург пишалася тим, що була, як висловився прокурор, «істотою без домівки». Вона цього не приховувала — й не могла приховати. Проте відхилення від загальноприйнятої позиції, статус вигнанки дарували їй свободу мислити немислиме, запроваджувати неймовірне в політичну мову. Я довго вважала це одним з основних завдань фемінізму — його внеском до політичного порозуміння. Тепер я розумію, що, сама того не усвідомлюючи, запозичила ідею в Рози Люксембург. Лакан описував мову істерії як розташовану всього на чверть повороту від мови психоаналізу, адже при істерії мембрана між свідомим і несвідомим витончується аж до прозорості, майже до точки розриву. Йдеться не про те, щоб приєднатися до хору образ, назвавши Люксембург істеричкою (за життя її називали набагато гірше). Насправді Лакан своїм зауваженням висловлює пошану: на його думку, людина з істерією надзвичайно близька до своєї психічної істини. Але особливість чи навіть ексцентричність Люксембург як єврейської жінки в самому серці революційного соціалістичного руху наділяла її здатністю критикувати політичне мислення, позбавляти його фасаду, вивільняти те, що в листі до Луїзи Каутської 1917 року вона назвала «потужними, невидимими, плутонічними силами» глибин. Однією з її улюблених п’єс була «На дні» Горького. Роза двічі побувала на прем’єрі в Берліні 1903 року й писала Кларі Цеткін, що ходитиме на виставу ще, допоки дозволятимуть фінанси. Чи ж ви повірите, що революцію можна й треба опанувати або помислити наперед, якщо ви в контакті з тими частинами розуму, які сам розум опанувати не здатен і котрі самі себе не знають? «Нема нічого більш плинного, ніж людська психологія, — писала Люксембург до Матільди Вурм із в’язниці у Вронках 1917 року, — особливо тому, що психіка мас, немов Таласса, вічне море, містить у собі кожну приховану можливість… Вони завжди на межі ставання кимось цілковито іншим, ніж здаються». За тринадцять років до того вона писала до подруги Генрієтти Гольст у нечасту мить меланхолії: «Не вір цьому… Не вір мені, бо кожного моменту я різна, і життя складається тільки з моментів». Мінливі бархани революції й психіки — більш менш одне й те саме. Саме в цьому контексті її листування настільки важливе: не як єдине сховище інтимного, а як демонстрація невпинного руху між особистим та політичним. Для Люксембург не бути в контакті з найглибшими частинами себе самої було рівноцінно радикальному політичному провалу. «Знаєте, що цієї днини не дає мені спокою? — писала вона Роберту Зайделю 1898 року. — [Люди,] коли пишуть, здебільшого забувають заглибитися в себе». «Цим я присягаюся, — продовжувала вона, — ніколи не забувати, пишучи..., зазирати в себе». Вона мала на увазі мову партійної преси — «таку загальноприйняту, таку дерев’яну, таку стереотипну». Але не тільки її. Питання внутрішнього життя лежало в основі її стосунків з Йоханесом. Якщо говорити відверто, він, схоже, зовсім не мав такого життя. Не існує гендерних кліше, котрі не спадали б на думку за згадки про Лео Йогіхеса. За своєю природою нездатний до письма сам, він використовував Люксембург, стверджувала Еттінгер, як перо. Йогіхес вважав її за свою маріонетку. Чудовий організатор (віддаючи належне його чеснотам), він був душею польського революційного соціалізму. Але так ніколи й не зміг повною мірою увійти до німецьких революційних кіл, до яких отримав пропуск унаслідок стрімкого злету своєї коханки. Здавалося, він не хотів, щоб його помічали в її товаристві, і точно волів приховати від людей, що вони живуть разом (мабуть, лише частково з міркувань її безпеки). Він уникав життя в парі; хоч вона благала завести дитину, а згодом, коли вже стало надто пізно народжувати, благала всиновити чи вдочерити, — він відмовляв (ми знаємо це тільки з її слів, бо його листи не збереглися). «Щойно я дізнаюся, що ти десь поряд, — писала вона 1899 року, — як уся моя ініціативність кудись випаровується, і я “чекаю” на те, що ти збираєшся сказати». Його нескінченні настанови лишали «єдине, незгладиме враження — відчуття незручності, втоми, виснаження й бентеги», які охоплювали Розу, коли випадала «нагода про це замислитися». Єдиний плюс можна побачити лише в тому, що якби Йогіхес погодився жити з нею більш повно, то ми не мали б цих чудових листів, що ними Роза Люксембург намагалася заповнити порожнечу їхнього спільного життя без спільності. Роза неодноразово докоряє йому за те, що він пише їй лише про партійні та політичні питання, нехтуючи сердечними поривами. Мовляв, вона живе лише «Робітничою справою» (партійним журналом, для якого писала більшість своїх текстів). І Роза могла б на це не зважати, якби «поряд із цим бачила від нього бодай трохи людяності, душі, індивідуальності». Але вона не отримує від нього «нічого, абсолютно нічого», тоді як у неї все «зовсім навпаки», коли «думки й враження юрмляться на кожному кроці» (і знову вона посилається на множинну природу думки). Але Люксембург також уміла бути безжальною. Коли Йогіхес скотився в депресію, доглядаючи смертельно хворого брата, вона звинуватила коханця в «безглуздому, дикунському духовному самогубстві». Йогіхес жив заради справи — тієї справи, якій Люксембург закидала руйнування всього найкращого в людині. Вона з обачністю застерігає Костю Цеткіна від участі в політиці. Для Рози єдиною метою участі в справі було збільшення людського щастя, для котрого людину створено, «як птаху для польоту». «Як проклята, прагну щастя, і готова день за днем торгуватися за крихітну його дрібку, мов дурний і впертий голуб». Знову-таки це була не зовсім метафора: «Іноді мені здається, — зверталася вона до Софі Лібкнехт у 1917 році, — що я зовсім не людина, а скоріше птаха чи звір у людській подобі». «Жодна пара на світі, — писала вона в одному з найглибших своїх листів, — не має такої можливості здобути щастя, як ми». Але Йогіхес був не здатний осягнути рухливість душі, свободу думки й почуття, а щастя могло ґрунтуватися лише на них, і це було для Рози умовою будь-яких стосунків, непорушним правилом дружби. «Мені не досить знати тільки те, що зовні, й не знати, що всередині», — писала вона 1898 року Роберту та Матильді Зайделям. 

В основі боротьби Люксембург і Йогіхеса лежало питання влади (він прагнув заволодіти світом — відбиток його здатності чи нездатності опанувати внутрішнє життя). «Ти надто віриш у магічну спроможність слова “сила”, як у політиці, так і в особистому житті,—писала йому Люксембург 1899 року.—Я ж маю більше віри до слова “робота”». Йогіхес потребував її успіху, але й ненавидів його. «Мій успіх і публічне визнання напевне отруять наші стосунки через твою пиху й підозріливість», — попереджала вона ще в липні 1896 року, за два роки до переїзду в Берлін. Але Роза пристрасно прив’язана до Йогіхеса, багато в чому живе ним і заради нього впродовж основних 15 років їхніх взаємин. Вона підкоряється йому — принаймні обіцяє коритися; пнеться зі шкіри, аби його задовольнити; а ще черпає від нього натхнення, покладається на нього у фактчекінгу й редагуванні. Найбільше я люблю її ремарку про його правки до однієї зі статей: Роза пише, що з нею «ледь не стався припадок». Але також завдає удару у відповідь: «Я трохи покрутила в голові це питання наших стосунків, і коли повернуся, то зажену в тебе пазурі з такою силою, що ти пищатимеш, повір… Я маю на це повне право, бо вдесятеро за тебе краща… Я тероризуватиму тебе без жалю, поки ти не поніжнішаєш… Поки не навчишся трохи схиляти свій дух… Ти скоришся, бо я примушу тебе силою свого кохання». Як не побачити в цій боротьбі репетицію — або й підґрунтя — її пізнішої критики ленінізму? 

Він її повчав. У всьому їхньому листуванні систематично випливає одна «величезна неприємна річ» — тональність листів «учителя до улюбленого учня» (Еттінгер, перекладаючи безпосередньо з польської, використовує слово «шкільний учитель», що посилює паралель із Леніним). Йогіхес міг виявляти жорстокість. Коли почався роман Рози із Цеткіним, Йогіхес погрожував убити її (і погроза не була порожньою — якось він прийшов із пістолетом у руках і переслідував Розу на вулиці). Він наполягав на тому, щоб залишити собі ключі від квартири, в якій вони колись жили разом. Він підпорядкував її жахному, драконівському духу нічного сторожа. Для Люксембург пристрасть — як і політика — була питанням свободи. «Благословенні позбавлені пристрасті, — писала вона своєму останньому коханцеві Гансу Діфенбаху (роман продовжувався в листуванні з в’язниці), — якщо це означає, що їм ніколи не доведеться впиватися, як пантера пазурами, у щастя та свободу інших». «Але це не має нічого спільного з пристрастю, — продовжує вона, — …Я маю достатньо пристрасті, щоб запалити степи вогнем, втім для мене священними лишаються свободи й прості бажання інших людей». «Мусиш дати мені робити, що я хочу та як я хочу, — зверталася вона до Йогіхеса наприкінці їхніх стосунків, — Я просто живу рослинним життям, і мене слід лишити як є». Справжня пристрасть не претендує ні нащо. Як і демократія, вона не володіє, не контролює й не підкоряє інших. Вона дає іншим свободу. «Лише тому я знову є собою, що звільнилася від Лео».

Багато спроб пояснити взаємозв’язок політичного та приватного життя Люксембург, на мою думку, є хибними. Найчастіше вважається, ніби листування розкриває людину, жінку за маскою сталевої революціонерки: ніби в листах видно, що Роза Люксембург також була «чуттєвою та сповненою сміху» (як висловилася редакторка Guardian). Ні про що Люксембург не писала так чуттєво, як про революцію, а про політику посміятися вона вміла так само, як і про будь-що інше (пригадайте Монтань-Пеле на Мартініці, який, сміючись, зневажає заплаканих хижаків у шатах самаритян). Коли 1914 року прокурор у Франкфурті вимагав негайного арешту Люксембург через можливість втечі, вона відказала: «Пане прокуроре, я Вам вірю — Ви б утекли. Соціал-демократ не тікає. Він відповідає за свої вчинки та сміється з Ваших покарань». Джиліан Роуз, безсумнівно, мала слушність у тому, що Люксембург піднесла гостроязикість до рангу політичного мистецтва. Я не поділяю погляду Еттінгер, нібито політична ідентичність Люксембург зміцніла (враховуючи, куди повертався світ, вона й так зміцніла б), найперше, як компенсація за невдачі особистого життя. Я не вважаю її особисте життя невдалим. На відміну від її біографа Джона Пітера Неттла, я не розглядаю роки після розриву з Йогіхесом як «втрачені». Мені не здається правдивим твердження Адрієнни Річ, ніби життя Люксембург свідчить, що в житті жінки «робота може бути найважливішими стосунками, поки коханці з’являються й зникають». Я не бачу потреби в такому виборі. Мене цікавлять не спроби вибудувати ієрархію між її приватним і громадським життями, а розуміння їхнього глибинного перетину. І, відповідно, що саме виринає із занурення в потаємні глибини душі — як Мартініка, як революція — на політичному плесі. «Чому ж, — пише Люксембург до Кості Цеткіна в 1907 році, — я знову шукаю небезпек та стрибаю в загрозливі ситуації, в яких точно згину?» Політика — її нав’язливий потяг, навіть попри те, що часом стає її мукою. Дорікаючи Йогіхесу за занурення у справу, вона дорікає також сама собі. Різниця тільки в тому — але в цьому для мене й криється вся різниця — що внутрішньо Люксембург повною мірою приймає ту силу, якій підкоряється. У тому ж листі до Цеткіна, виїхавши в Лондон на П’ятий конгрес Соціал-демократичної партії Росії, вона пише про «невиразне бажання», що ворушиться «в глибині», прагнення взяти «пронизливі акорди», «поринути» у вир нічного Лондона (німецьке слово stürzen, вжите обидва рази, означає «стрімко занурюватися, падати»), у життя вулиць сповнених п’яних гуляк та «верескливих» квітникарок, «котрі мають жахливо потворний і навіть порочний вигляд». Тут Люксембург, здається, є попередницею Вірджинії Вулф з її «Переслідування вулицями» або Джуни Барнс з «Нічним лісом» (існує не один спосіб бути ­«нічним сторожем»). Завжди втішає думка, що варто розчахнути внутрішні брами розуму — і він заповниться світлом. Але весь сенс мандрівки такими шляхами полягає в незнанні, куди вони приведуть. Люксембург вабило те, чого вона не могла контролювати. Не дивно, що її думки так химерно резонують із вірою в непізнаваний дух революції. Найглибше розуміння обох аспектів свого життя Люксембург черпає з одного джерела. На лівому фланзі часто стверджують, що пітьма й крихкість людської психіки становлять найбільшу загрозу для політики. Натомість завдяки Люксембург ми могли б розглядати психіку як тінь політики — або навіть її служницю, несвідому суфлерку за кулісами. Як ми неодноразово виявляємо, читаючи листи, Люксембург іноді опиняється в потаємних закутках своєї свідомості, які не бажає досліджувати. Навіть у радості вона постійно незадоволена собою. Зв’язок між творчістю та душевним болем їй аж надто знайомий («гризучий та болісний, але творчий дух соціальної відповідальності»). Розмірковуючи про можливість психічного захворювання — чи, певно, точніше було б сказати, можливість того, що Йогіхес зведе її з  лузду — вона описує стан, коли будь-яке мислення або чуття постає «немов через кальку», коли думки «ніби хтось відриває від тебе». 

Іншим разом вона пише про відчуття, що життя минає десь-інде, «а не там, де я є». Психоаналіз назвав би це ein anderer Schauplatz («інша сцена») — «десь далеко, за дахами будинків». Один із найвідоміших образів Фройда — «вічний блокнот», дощечка для письма як метафора психіки, що є нескінченною низкою слідів. Розум — сам собі палімпсест. Його неможливо зафіксувати в одному місці. Люксембург скаржиться, що заледве може бути собі «порадницею чи наставницею» — та чи й узагалі можливо це, запитує вона, якщо навіть найближчим друзям надзвичайно складно пізнати й зрозуміти одне одного, якщо мова так часто підводить? Неможливо вхопити правду між словами. «Можна цілковито розуміти конкретні слова, але не їхнє “освітлення” [die Beleuchtung], — писала вона Роберту та Матільді Зайделям у 1898 році, — розумієте, про що я?» За рік до цього вона процитувала в листі до Йогіхеса такі рядки свого улюбленого польського письменника, поета­‑романтика й драматурга Адама Міцкевича: Бреше голосу язик, а думці з голосу олжа Прудко думка мчить з душі, та слово — їй межа Слова брешуть, бо думка не має меж. 

«Розумієте, про що я?» — питається вона у друзів. Хіба це можливо? Як їм зрозуміти її, якщо на цих самих сторінках вона виклала уламки власного нерозуміння? Психоаналіз приймає за аксіому те, що наші свідомі висловлювання нас зраджують — щось неодмінно вислизає. Настає мить, писав Фройд у «Тлумаченні снів», коли всі сни невідворотно провалюються в невідоме. Єдиний шанс наблизитися — дозволити розуму вільно ширяти, де йому заманеться. За його словами, «думки сну, до яких нас приводить тлумачення сну, за природою речей, не мають завершення і розходяться в різні боки заплутаною мережею нашого мислення» [цит. зі змінами за: Фройд 2019]. Або, можна сказати, розходяться, неначе масовий страйк чи революція. Ось що каже Люксембург: «Зараз він [масовий страйк] — широка хвиля над усією імперією, а за мить — колосальне переплетіння вузеньких струмків; а тепер — джерелом проривається з-під землі, аж тут — повністю зникає в її надрах». Саме тому єдиною Фройдовою вказівкою для пацієнт_ок — його священним словом, хоча, як дехто може стверджувати, нині все більше нехтуваним — була гра у вільні асоціації: говорити все, що спадає на думку, байдуже, наскільки дивне чи непередбачуване. Непізнавана природа людського мозку передбачала для Фройда потребу у свободі. «Метод вільної асоціації, — пише Крістофер Боллас, — підриває природні авторитарні схильності психоаналітика». Це новий метод мислення, веде далі він, який розкриває «розгалуження можливостей, що розгортається до нескінченності». Нескінченність як нескінченність (тобто Всесвіт без центру). Як і у випадку з революцією, ви мусите ризикнути підняти завісу. Треба дозволити світові розпастись, аби він мав змогу — можливо — відновитися. 

Спершу нажахана, приголомшена й майже зламана голосуванням на схвалення війни, Люксембург згодом зрозуміла, що для поступу «все це мусить розвалитися й розпастись на шматки ще більше». Вона, звісно ж, писала в один час з Фрейдом. Зі свого несвідомого Люксембург почерпнула те, що я назвала б етикою особистого й політичного життя. У цих поняттях також можна описати суперечку Люксембург із Леніним. Як зазначає Неттл: «На відміну від Рози Люксембург, котра шукала нові та глибші незнані досі причини виникнення морального та політичного катаклізму унікальних масштабів, сама спроба осягнути який вимагала повного напруження її значних розумових здібностей, Ленін просто непокоївся через розмір проблеми». 

Люксембург пропонує контреротику революції (як на мене, невипадково сучасний феміністичний психоаналіз вважає жіночу сексуальність безмежною). Jusqu’à outrance — до крайньої межі. Потрібно перетнути ще один рубіж. Несвідоме не знає національного. Далекий від дрібнобуржуазності чи євроцентричності, універсалізм Фройда був принаймні почасти його авангардною відповіддю тим, хто клеймили психоаналіз як німецьку та/або єврейську теорію. Питання націоналізму кидало тінь на появу психоаналізу, так само як і на тогочасні революції. Роза Люксембург пережила це повною мірою. Перебуваючи під загрозою арешту за зв’язок із підпільними революційними групами у Варшаві, у віці 18 років вона залишила Польщу, сховавшись у сіні на селянському возі. Місцевий католицький священник погодився допомогти з втечею молодій єврейській жінці, котра бажала охреститися, одружитися з коханцем і втекти від жорстокого гніву родини. 

Протягом усього життя вона не припиняла перетинати національні кордони. До Німеччини вона прибула, за словами Еттінгер, «обтяжена листами своєї єврейської родини, партійними приписами назватися полячкою та свідоцтвом про шлюб, яке змінювало її підданство з російського на німецьке». То ким вона була? «Як слід було чекати, — зазначає Еттінгер, — [Польська соціалістична партія] посилалася на єврейське походження Люксембург, мовляв, воно неминуче засліплює її щодо справжніх потреб і бажань польського народу. Ці ж слова були повторені 1970 року на симпозіумі в Варшаві, на святкуванні сторіччя від дня її народження». (Націоналістична польська газета «Незалежна думка» стверджувала в 1910 році, нібито фізична вада Рози Люксембург свідчить про виродження євреїв). Утім, невкоріненість має свої переваги. Підвалинами світобудови для Люксембург, за словами Арендт, були «універсальний гуманізм і щира, майже наївна зневага до соціальних та етнічних розбіжностей». Неттл пише, що «одним із виявів інтернаціоналізму Рози було віддавати перевагу іноземному». «Я справді бачу посилення інтернаціоналізму, — писала Люксембург до Генрієтти Гольст у 1904 році, — як самодостатнього засобу боротьби з невіглаством і лицемірством». Вона вважала, що світ мусить прагнути до «універсалізму інтересів», як його бачив Гете. Ось чому вона не мала часу на національне самовизначення, тема якого вийшла на передній план у її суперечці з Леніним (і не тільки з ним). Саме палкий націоналізм Польської соціалістичної партії змусив Люксембург і Йогіхеса в 1893 році відокремитися й заснувати Соціал-Демократичну партію Королівства Польщі та Литви. «Нації як єдиного соціально-політичного цілого, — зауважила вона 1908 року, — просто не існує». 

Вона уникала контактів із єврейським соціалістичним рухом «Бунд», що боровся за визнання євреїв національною меншиною та мав підтримку Йогіхеса (одна з небагатьох їхніх політичних розбіжностей). Вона не могла сприймати євреїв як особливий випадок. «Що тобі з того особливого єврейського страждання? — запитувала Люксембург у Матільди Вурм 1917 року в одному з найконтроверсійніших своїх листів. — […] Мені настільки ж близькі бідні жертви каучукових плантацій Путумайо та негри в Африці, чиїми тілами європейці грають у м’яча. У моєму серці немає окремого куточка для ґетто […] Я почуваюся вдома будь-де на світі, де є хмари, птахи та людські сльози». Твердження, що Люксембург дратувалася зі свого єврейства, не стане перебільшенням. Вона відмовилася сприймати справу Дрейфуса як пов’язану з єврейським питанням і розглядала її в контексті соціалістичної боротьби проти мілітаризму та клерикалізму. І все ж на цьому питання не вичерпується. Її листи пістрявіють їдишем, але вона також неодноразово вживала слово Kike . Парадоксом для Арендт стало те, що космополітизм Рози демонстрував її глибинну ідентифікацію як єврейки (більшість учас_ниць антинаціоналістичного розколу в польській партії були єврей_ками). І навіть якщо вона почасти тікала від своєї єврейськості, то з часом до неї повернулася. У «Брошурі Юнія» вона порівнює антивоєнних соціалістів із «євреями, яких Мойсей водив по пустелі» (перефразовуючи Маркса). Часом у неї траплялися моторошно точні передбачення — як тоді, коли в розпал війни вона написала Софі Лібкнехт: хоча час погромів у Росії минув, у Німеччині вони ще почнуться. «Брошура Юнія» завершується цитатою убивчого воєнного рефрену «Deutschland, Deutschland über alles». Він лунає над робітниками Франції, Німеччини, Італії та Бельгії, які зчепилися «одне з одним у смертельних обіймах». 

Люксембург убачала в націоналізмі насильство. Війна продемонструвала їй, наскільки патріотизм може захоплювати, поширюватись та отуплювати. В очах Арендт саме ця всеосяжна інклюзивна візія робить Люксембург справжньою європейкою, яка до кінця свого життя пристрасно опікувалась «долями світу» (зверніть увагу на множину). Серед іншого, це означало, що вона могла прозріти крізь риторику війни. «І навіть це розуміння [суті імперіалізму] спотворюється й проривається буржуазним лицемірством, — писала вона в «Брошурі Юнія», — коли кожен народ розпізнає безчестя лише в чужому національному мундирі. Якщо «свобода — це свобода іншодумців», то питання ось у чому: кому з «інших» ви готові надати право бути вільними (замість того, щоб ганьбити їх, а потім убивати)? 

Універсалізм Люксембург — це зворотний бік її відкритості до іншого, хоч би як далеко ця відкритість її заводила. Одного дня 1917 року, гуляючи тюремним двориком у Вроцлаві, вона помітила військовий фургон, запряжений не кіньми, а буйволами. Дикі звірі, яких виловлювали в Румунії, були «звичні до свободи», тому їх «жорстоко лупцювали, допоки до них не дійде “vae victis”». Багато тварин, загнаних до повного виснаження, вмирали (тільки у самому Вроцлаві, кажуть, буйволів було більше сотні). Спостерігаючи за солдатом, який бив буйволів, Роза звернула увагу на одну із закривавлених тварин: «Я стояла перед звіром, і звір дивився на мене; сльози стікали по моїх щоках — це були його сльози».

Люксембург не побивалася, стоячи у стороні, — через два роки її й саму закине на місце того буйвола: її поб’ють прикладами, застрелять і викинуть у річку. Але вона ніколи не втрачала іронії. Солдат пішов геть, усміхаючись та насвистуючи популярну мелодію — «і вся дивовижна війна промайнула перед моїми очима».