Повну історію Рози Люксембурґ досі не розказано

Післямова Пола Буле до графічної біографії Кейт Еванс "Червона Роза"

Читачам комікса буде, звісно, цікаво знати, що сталося потім: як за майже століття по смерті Рози Люксембурґ її спадщина переплелася з історією соціалістів і близьких до них радикалів. На останніх сторінках другого тому монументальної біографії Рози Люксембурґ Дж. П. Неттл пропонує огляд – звісно, не вичерпний – Розиної долі в наступні тридцять років після її вбивства.

Читачі знайдуть на цих сторінках чимало захопливих деталей. Та зауважу, що десь через рік після смерті Люксембурґ сталися дві дивовижні події, які донедавна й визначали в загальних рисах колективну пам’ять про Розу та її діяльність.

З одного боку, надзвичайний резонанс мало видання 1920 року «Briefe an Freunde» («Листів до друзів») – невеличкої книжки, що вмістила двадцять два листи та листівки. Не лише комуністи, а й соціалісти та чимало лібералів захоплено визнали значення Рози для німецької культури, її історичну роль і блискучий літературний талант; Роза здобула статус, у якому їй відмовляли за життя. У передмові видавці відзначали, що читачі та прихильники Люксембурґ «мають право бачити, як, ставши над власним стражданням, ця жінка дивилася на все живе з розумінням, любов’ю та справжнім поетичним даром, як її серце відгукувалося на пісню птаха, яскраві та піднесені рядки віршів; як вона зберігала таємниці доленосних і повсякденних подій із життя друзів».

З іншого боку, майже одразу після Розиної загибелі всередині лівого руху почалася деструктивна політична боротьба за її спадщину. Всупереч її власним наполяганням, що «люксембурґіанців» не існує і не повинно існувати, Розині ім’я та авторитет швидко стали розмінною монетою в політичному житті. Організовуючи свою таємну діяльність, підпільна КПН (Комуністична партія Німеччини) проголосила Люксембурґ вищою інстанцією майже з усіх питань теорії та джерелом натхнення для революційної боротьби. Вирішальний вплив у цих процесах належав Москві: вона скеровувала їх і використовувала у власних цілях.

Найвідданіші прибічники Люксембурґ, передусім Пауль Леві, з цілком зрозумілих причин потрапили в неласку, вирішивши перевидати праці, у яких вона критикувала ленінізм. Сам Ленін, як відомо, вказував на Розині  «помилки», але оспівував її як «орлицю» революції. Під тиском обставин офіційна позиція Комінтерну зазнала певних змін: Роза «змінила свою думку», і оскільки вона підтримала революцію в Росії, то підтримала б і диктатуру пролетаріату. Згоду Клари Цеткін із такою позицією чимало їхніх спільних друзів сприйняли за особисту та політичну зраду.

Зауважу, що Люксембурґ – справжня Люксембурґ, – її життя та праці опинилися на маргінесі: тепер їх сприймали як приклад апелювання до емоцій, а також співвідносячи зі штучно сконструйованим історичним наративом. Після численних подальших суперечок німецьких лівих щодо її спадщини, коли Троцький і троцькізм стали ворогами новоспечених лідерів Комінтерну, її почали вважати ідеологічним супротивником. Навіть у Німеччині, на тлі більшовицької теорії та практики, Розу почали сприймати як єретичку. По смерті Леніна, затаврована як «уклоністка» Люксембурґ, котра начебто вірила в «спонтанність», що заміняє дисципліну й методи організації комуністичних партій, стала вигідною для Сталіна фігурою. Ще за життя Леніна єдиним прийнятним різновидом марксизму визнали ленінізм. Отож діяльність та ідеї Люксембурґ, які до цього оцінювали в найкращому разі як «історичні», тепер стали геть підозрілими. У 1931-му цей процес завершив сам Сталін, пояснивши, що німецькі більшовики змусили Люксембурґ боротися проти консервативних німецьких соціалістів, котрі підтримували війну. «Люксембурґізм» – не лише в Німеччині, хоча там особливо – почав означати повернення до «жовтого інтернаціоналу» зрадницької частини соціал-демократів.

Не лише сталінізм перетворив Розу Люксембурґ на постать для політичних спекуляцій. Дещо ласкавіше з нею повелися послідовники Льва Троцького, почасти в Європі, але переважно в США (де тривалий час їх було найбільше). В їхніх журналах з’являлися статті, в яких її оспівували як видатну лідерку та заявляли: якби Роза була жива, то підтримала б Троцького та його діяльність. Троцький і сам долучився до критики «спонтаністів», молодих соціалістів із Франції, що проголосили себе послідовниками Люксембурґ, але відмовлялися вірити в «партію-авангард». Цих псевдоанархістів треба було викрити як «уклоністів», які перекручують її погляди. Та ще ціннішою постаттю для троцькістів вона стала після того, як від неї відвернулися Сталін і сталінізм. Тим не менш, Роза й далі була іконою як для налаштованих на реформи соціалістів, так і для лівих соціалістів (здебільшого молодіжних рухів), а також послідовників Троцького. Категорії Розиних прибічників перетиналися й поступово зливалися на тлі загального занепаду старих лівих рухів.

І все ж найчастіше есе Люксембурґ (ішлося, знову ж, про перевидання різних частин її літературного доробку невеликими накладами) з’являлися саме в журналах і памфлетах троцькістського руху в різних частинах світу. У 1950-ті й на початку 1960-х ширилося розчарування сталінізмом. Ходили чутки про антисемітизм на державному рівні, про трудові табори. Придушення революції в Угорщині та розвінчання культу Сталіна новим російським лідером Нікітою Хрущовим на партійному з’їзді 1956 року не могли не призвести до відродження доброго імені Люксембурґ. Часом інтерес до Розиної постаті виникав у геть несподіваних закутках світу, а один із них на певний час став головним джерелом перекладів праць Люксембурґ англійською. На острові Цейлон – британській колонії, що пізніше стане Шрі-Ланкою, – провідна ліва партія, що виступала за незалежність країни, проголосила себе частиною ледь жевріючого Четвертого інтернаціоналу, міжнародного об’єднання троцькістських партій, і з гордістю перевидавала памфлети Рози в освітніх цілях. Ці видання, надіслані з Цейлону до штабу Соціалістичної робітничої партії в Нью-Йорку, згодом поширювалися Північною Америкою (а можливо, і поза її межами), переважно – серед молодих активістів.

Нові ліві в Європі, США та Канаді, без сумніву, почасти натхненні працями Неттла, вже в середині 1960-х почали сприймати Люксембурґ як жіночий (на той момент – феміністичний) архетип революційної героїні, безстрашної як у політиці, так і в житті та коханні. У США її ставили в один ряд із іконою анархізму Еммою Ґолдман, – порівняння, яке в реальному житті було б незручним для обох, особливо з огляду на конфлікти анархістів і соціалістів у 1910-х. У Німеччині та деяких інших країнах Європи вперше з початку 1920-х на парадах і демонстраціях нових лівих почали з’являтися плакати з іменем і зображенням Люксембурґ. Низка університетських викладачів – зокрема в США, де нові університетські містечка росли, як гриби після дощу, а тому розвивався і ринок підручників для аудиторної роботи, – мали до Люксембурґ аналогічний (хоч і не в усьому) підхід. У вмілих руках провідних науковців Роза Люксембурґ стала тим, що з неї, викривляючи історичну правду, намагався зробити ще Сталін, – соціал-демократкою, чия віра в «демократію» тепер стосувалася й сучасного вдосконаленого капіталізму; людиною, котра відкинула б не лише методи комуністичної Росії, а й революційні рухи країн Третього світу, налаштовані на радикальні дії.

Цікаво ці погляди розширилися та змінилися вже на початку 1970-х. Частина нових лівих надихнулася знайденими в її працях про загальний страйк висловами псевдосиндикалістського характеру. Також Розиними ідеями скористалися (ймовірно, частково їх адаптувавши) і в Північній Африці часів апартеїду – несподіваний, але погано задокументований епізод. Як зазначають досвідчені активісти, до її праць широко зверталися під час численних хвиль масових страйків, що відбувалися в рамках боротьби Африканського національного конгресу проти репресивного режиму в Південній Африці 1950-х – 1980-х. Учасники страйків дійшли висновку, що сам страйк як форма протесту є загрозою державі; по суті, Люксембурґ писала про це ще понад півстоліття тому. Знову почали звертатися і до її критики ленінізму – як-от очільник Південноафриканської комуністичної партії Джо Слово, – але вже після краху Східного блоку.

Тимчасом покоління нових лівих позакінчувало університети й пішло в наукову сферу; почало з’являтися чимало антологій із працями Люксембурґ у свіжих перекладах англійською, німецькою та багатьма іншими мовами. Паралельно друком почали виходити десятки й сотні статей про Розу. Прихильників Люксембурґ можна назвати лівими в найширшому розумінні: вони не належали до певної групи, не були носіями конкретної вузької системи переконань. Їхнє середовище розширилося завдяки аудиторії кіноманів, котрі побачили німецький документальний фільм 1986 року «Die Geduld der Rosa Luxemburg», який зняла Марґарета фон Тротта; його англійську версію – «Rosa Luxemburg» – багато де показували з субтитрами.

Роза й далі здобуває визнання, вже серед нових поколінь ХХІ століття; нині це чи не найбільше пов’язано з рухами проти політики жорсткої економії, що прокотилися планетою. Твердження Люксембурґ, що розширення імперіалізму є водночас порятунком для капіталізму та вироком для планети, є прикладом екологічного пророцтва, дедалі ціннішого в очах радикалів, котрих надихають її ідеї та приклад. Марксистські економісти, від Пола Свізі до Саміра Аміна, знайшли в її працях, особливо в «Накопиченні капіталу», чимало корисних ідей, що дають змогу аналізувати сьогоднішню дедалі нестабільнішу ситуацію. Девід Гарві, чи не найвідоміший нині популяризатор марксизму, нещодавно звернув окрему увагу на Розине розуміння зв’язків між екологією, класами та імперією.

Звісно, слід згадати і про сприйняття Люксембурґ у Німеччині. У західній частині країни на Розин політичний спадок претендувало ліве крило соціал-демократів – партії, до якої більшість свого політичного життя входила й Люксембурґ, – а зокрема, Соціалістична молодь Німеччини (SJD–Die Falken), значною мірою незалежна від СДПН. Десятиліттями ця організація прославляла Розу Люксембурґ і Кара Лібкнехта як двох головних представників «соціалізму, натхненного ідеалами інтернаціоналізму, антимілітаризму, справедливості та радикальної демократії».

Створення Східної Німеччини не могло не зробити з Люксембурґ улюблену державну мученицю; іменем Рози називали вулиці, її згадували в численних офіційних заявах. Такий ентузіазм був надзвичайно іронічний. Щорічний парад на честь Люксембурґ і Лібкнехта в січні – в місяць їхніх убивств, – набув нового значення, відколи невелика група активістів 1988 року прийшла з плакатами, на яких було процитовано Розин вислів «Свобода – це право на інакодумство» (Freiheit für Andersdenkende); також там були гасла «Freie Wahlen» («Вільні вибори») та «Luxemburg im DDR-Gefängnis» («Люксембурґ у в’язниці НДР»). Звісно, активістів розігнала поліція, та кінець сталінізму наближався. Поворотним моментом у ставленні до пам’яті про Люксембурґ стало заснування 1990 року Фонду Рози Люксембурґ (Rosa Luxemburg Stiftung). Поява DIE LINKE – лівої партії, завдяки популярності якої серед виборців Фонд зрештою став скромною, але відчутною в багатьох країнах рушійною силою змін, – надихнула нас на створення цієї книжки й уможливила її видання.

Повну історію досі не розказано, – вона потребує додаткової роботи з уже опублікованими джерелами, а також усними історіями активістів. У ній немає простих узагальнень. Праця художниці та редактора цієї книжки, а також масштабний спільний проект Фонду Рози Люксембурґ і видавництва «Verso», де вийшло чимало томів праць і листів Рози (а ще більше досі чекають на видання), є частиною цього тривалого процесу.

 

Графічний роман Кейт Еванс "Червона Роза" можна отримати або взяти почитати в бібліотеці Фонду. 

Контакти

  Україна, 01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 99, кв. 1

+380 44 289-14-35

ukraine@rosalux.org

  rosalux.ukraine

©2019 Rosa Luxemburg Stiftung в Україні. Всі права захищено.

Search